Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

— Якби ж покійний король послухався мене! — закричав канцлер Бігар. Він так розлютився, що вимова його зробилася зовсім химерна, а голос — як у захриплого папуги. Таким самим голосом він колись кілька годин уряд допікав Карлові Дев'ятому, поки той ошаленів і наказав учинити різанину.

— Самі чуєте, ваша величносте, — тільки й сказав Анрі: він відчував, що Валуа на його боці. Перше тільки герцог Анжуйський і один з призвідців Варфоломіївської ночі, тепер він став королем, але королем лиш тому, що брат його помер від мук сумління. Що ж то має діятись із його власним сумлінням? Навряд чи йому до вподоби бачити людей, що в ті похмурі години допомагали йому уговкати Карла. Навіть матір бачити було йому прикро, а що ж тоді казати про її італійців? Він мусив терпіти їхнє товариство — і навіть допускати цих людців до своїх найінтимніших розваг, бо хай там що, а вони розумілися па хлоп'ячих принадах.

— Устань! — звелів перський султан, блискаючи самоцвітами на тюрбані. Кузен Наварра підхопився легко, мов м'ячик. Султан сказав: — Ти мій особистий бранець, і на тебе ніхто не може зняти руку. Помирися з моїм візиром!

Анрі наче того й чекав. Він утнув навколо канцлера справжній танець примирення. А того роль східного вельможі зобов'язувала дивитись на все з гідністю, хоч у нього від злості аж очі на лоба лізли.

— Могутній візире! — сказав Анрі й доторкнувся до своїх грудей, а потім до канцлерових, ніби ненароком тицьнувши пальцем якраз у величезний самоцвіт. — У Персії багато крадуть.

В ту мить, на щастя, вдарила гучна музика й заглушила все, що можна було б там почути. Розпочався балет.

Танцівники дріботіли навшпиньки, махали серпанковими завоями, згинали гарні коліна. Там були самі юнаки, хоч половину вбрано дівчатами. Очі цих «дівчат» блищали крізь серпанок іще знадливіше, ніж би в справжніх жінок, і манери їхні, як не зважати на певні не зовсім бажані ознаки мужності, теж були цілком жіночі. А решта, що лишалися юнаками, не менше граційно простягали вдаваним дівчатам кінчики пальців або з млосною жагою закоханості обіймали їх. Здавалося, що м'язи їхні зовсім не напружуються. І коли юнаки кружляли «дівчат» довкола себе, і коли піднімали їх угору, враження було таке, ніби це робить не сила, а самий чар грації.

Отут перевершив усіх дю Га. Звичайно досить неприємний молодик, язикатий, дурний, нахабний і продажний, тут він був справжнім дивом. І недарма під час кожної фігури танцю він опинявся в першому ряду. Глядачі на помості всі прикипіли до нього очима, а він умів показати кожному, ніби поривається саме до нього. Дю Га впав на коліна перед своєю «дамою», як і всі юнаки, й звів на неї погляд з безмовним благанням, щоб вона дозволила відкинути з її обличчя серпанок. Насправді ж він давав узнаки, що схиляється перед королем, чи то султаном, а водночас — потай від нього — перед канцлером, чи то візиром, не кажучи вже про гладкого Майєнна, що аж упрів, так його пройняло. І кожному з них здавалося, що саме його якось вирізнено чи навіть ушановано — а тим часом цей пройда просто брав їх на глузи. Десь-інде вони дали б йому носака під зад або наказали його повісити. Одначе мистецтво — могутня сила, хоч його дія й нетривка.

Та ось воно захопило глядачів ще дужче: з танцівників-«дівчат» позривали серпанок. Хто б міг подумати, що людські обличчя можуть видатись такими новими й чудесними, коли вони раптом відкриваються перед глядачами, вже завороженими чітким ритмом майстерного танцю! Навіть у зачерствілих чоловіків тьохнуло серце; а що ж тоді казати про молодого короля Наваррського. В нього вихопилась лайка — його звичайний проклін. Він не повірив власним очам і аж протер їх.

— Габрієль?

— Та вже ж не хто, — глузливо озвався здоровило Гіз. — Один любчик зриває серпанок з другого: наш дю Га — з твого Лерана.

— Вийдімо-на двобій!

— Залюбки, тільки не за хлопця. Він вродливий, і при новому дворі така доля була для нього неминуча.

У Анрі очі налилися слізьми. Він хотів щось сказати Леранові, але той не підводив погляду. А колись же й у нього текли сльози з-під білої пов'язки, що закривала обличчя, — у Варфоломіївську ніч. Дві її жертви — Габрієль де Леві де Леран і Карл Дев'ятий — лежали тоді поряд на ліжку королеви Наваррської. Що ж із нами буде?

А Гіз передражнив Анрі:

— От бач, які чарівні створіння були серед людей твого загону, що носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

Насмішка була влучна, і що лишалося відповісти?

— Леран слушно робить, що пристосовується, як йому треба, і навіть обернувся на дівчину.

Так легковажно відмахнувся Анрі, стерпів ще й це приниження після всіх інших — ніхто й не знав, куди їх ховає цей жвавий Наварра. Він сам сміявся з себе, ніби з когось третього. І поведінка його не була гидка: справді проникливий спостерігач не назвав би його ні ницим, ні дурним. Та лиш один із глядачів, д'Ельбеф, замислився: а хто ж такий Анрі насправді — дитина, блазень чи людина, яка добре знає свою мету? І відповів собі: «Це невідомий — у школі життя».

Сам д'Ельбеф — лише спостерігач; а це не так багато. Далекий родич могутнього дому, без великих шансів і перспектив, він завжди буде нічим не примітний серед інших — тих, кого він навряд чи поважає. І ось він знаходить, кому віддати свої сили, — чи, власне, йому це підказує особливий хист. Д'Ельбеф собою показний, як і Гіз, народний герой; він тільки має темніше волосся, поводиться простіше, і від нього зовсім не