Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
Так нещасна місіс Дайлік овдовіла знову, хоча на цей раз її горе було дещо полегшене повідомленням з Вашінгтона про те, що вона є єдиною власницею військового страхового поліса для військовослужбовців на суму десять тисяч доларів і цю суму може одержати на першу вимогу. Коли вдова усвідомила, що їй із дітьми не загрожує завтра голодна смерть, на її обличчі сяйнула усмішка надії. Це стало поворотним пунктом у її злигоднях. Наступного дня Управління в справах колишніх військовослужбовців письмово повідомило її, що в зв’язку із загибеллю її чоловіка вона одержуватиме довічну пенсію, а зараз їй надається одноразова грошова допомога на погреб чоловіка. До листа було додано чек Державного банку на двісті п’ятдесят доларів. Поступово обрій почав очищатися від хмар. Не минуло й тижня, як надійшов лист із Комітету соціального забезпечення, в якому повідомлялося, що, відповідно до закону 1935 року про пенсійне страхування осіб похилого віку та їхніх утриманців, місіс Дайлік щомісяця одержуватиме допомогу, поки наймолодшому з її дітей не виповниться вісімнадцять років, а зараз може одержати одноразову підмогу на погреб — двісті п’ятдесят доларів. Маючи на руках ці офіційні листи як доказ смерті чоловіка, місіс Дайлік звернулась до страхової компанії виплатити їй страхування за трьома чоловіковими полісами на суму п’ятдесят тисяч доларів кожний; клопотання її було задоволено співчутливо, шанобливо і того ж дня. Кожний новий день приносив їй все нові й неждані дари. Ключ від особистого чоловікового банківського сейфа відкрив їй доступ до четвертого страхового поліса на суму п’ятдесят тисяч доларів та вісімдесяти тисяч готівкою, без будь-якого оподаткування. Братство студентів-медиків, до якого колись належав її чоловік, надало вдові безкоштовну ділянку на цвинтарі, а якесь інше братство, членом якого був Док Дайлік, переказало їй на погреб двісті п’ятдесят доларів. Окружна медична асоціація лікарів також виділила двісті п’ятдесят доларів на погреб загиблого колеги.
Із нею почали загравати чоловіки найближчих подруг, і місіс Дайлік пофарбувала волосся. Її статки безперервно зростали, і місіс Дайлік ставало дедалі важче щоденно нагадувати собі, що всі оці сотні тисяч доларів не замінять їй чоловіка, з яким вона могла б розділити свою щасливу долю. Її вражало, що така сила різних установ та організацій горить бажанням поховати доктора Дайліка, а він тим часом відчайдушно боровся на П’яносі за життя і з похмурим передчуттям сушив собі голову, чому дружина не відповіла на його патетичного листа.
Його доля нікого не цікавила, більше того, люди жорстоко паплюжили пам’ять покійного, за те що він дав привід полковникові Пескарту збільшити норму бойових вильотів. Документи, що засвідчували факт його смерті, множились, як сарана; один документ підкріплював інший, не залишаючи місця жодним сумнівам. Докові Дайліку перестали видавати платню, його зняли з постачання. Тепер він існував тільки за рахунок благодійності сержанта Трезора та Майла, хоча й ці були переконані, що він загинув. Полковник Пескарт категорично відмовився його прийняти, а підполковник Порк повідомив через майора Денбі таке: якщо тільки Док Дайлік ще раз з’явиться в штабі полку, підполковник власноручно кремує його смердючі рештки на місці. Майор Денбі пояснив по секрету, що штаб полку злий на всіх військових лікарів через того доктора Стаббса, кошлатого нечупару з трьома підборіддями, лікаря сусідньої ескадрильї. Стаббс свідомо, з явним викликом, баламутив людей, під різними приводами звільняючи від польотів тих, хто відлітав шістдесят бойових завдань. Штаб полку з обуренням скасував усі заповнені ним формуляри й наказав повернути до виконання бойових обов’язків десятки спантеличених пілотів, бомбардирів, штурманів та стрільців. Бойовий дух ескадрильї катастрофічно падав, за Данбаром було встановлено негласний нагляд. У штабі полку так зраділи загибелі Дока Дайліка, що навіть не збирались просити заміни йому.
У цій ситуації навіть капелан не зміг би повернути Дока Дайліка до життя. Поступово його відчай змінився упокоренням, а зовні він уже більше нагадував хворого щура. Мішки під очима почорніли й обвисли. Неприкаяний, немов той привид, він тинявся по всій базі всюдисущим лихим передвістям. Навіть капітан Флюм відсахнувся від нього, коли Док Дайлік, відшукавши його в гущавині лісу, попросив допомоги. А коли й Гас із Весом безжально прогнали його із санчастини, не давши термометра для втіхи, Док Дайлік нарешті збагнув, що йому таки справді амба, а якщо хоче врятувати свою шкуру, треба щось негайно робити.
Окрім, як до дружини, звертатись йому було нікуди. Тож він надряпав їй ще одне сльозливе послання, заклинаючи звернути увагу Пентагону на його долю, а самій негайно списатися з командиром полку полковником Пескартом і дістати від нього офіційне підтвердження ТОГО, ЩО ВІН, Док Дайлік, насправді її чоловік, а не покійний і не самозванець. Місіс Дайлік геть приголомшила глибина відчаю, з яким волала до неба кожна з цих нерозбірливих закарлючок. Замучена каяттям, вона вже була готова почати боротьбу за чоловікове воскресіння, але того ж дня в поштовій скриньці знайшла ще одного листа — за підписом самого полковника Пескарта і прочитала в ньому таке:
«Шановн (а) ий місіс, міс або містер і місіс ДАЙЛІК! Немає слів, щоб висловити моє глибоке особисте горе в зв’язку з тим, що ваш чоловік, син, батько чи брат убитий, поранений або пропав безвісти».
Місіс Дайлік підтопила своїх дітей і переїхала до міста Ленсінг, штат Мічіган, не залишивши нової адреси.
32. Йо-Йо та його сусіди
Йоссар’ян не мерзнув, коли настали холоди і по каламутному свинцево-сірому небу низько попливли важкі хмари, дуже схожі на китів, а ще більше — на ті ревучі, темні бомбардувальники дальньої дії Б-17 та Б-24, які залізними зграями піднялися з авіабаз в Італії два місяці тому, в день вторгнення союзників до Південної Франції. Всі в ескадрильї знали, що тонкі лілові ноги Малюка Семпсона лежать, викинуті морем, на мокрім прибережнім піску і гниють, мов які-небудь курячі грудні кісточки. Ніхто не наважувався прибрати їх звідти — ні Гас із Весом, ні навіть обслуга шпитальної трупарні; всі вдавали, ніби Семпсонових кінцівок там і нема — їх, мовляв, однесло припливом далеко
