Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Учитель розповів письменнику, що одного разу він працював над радіопередавачем Томмі й несподівано для себе сказав уголос: «Гей, що це я роблю? Вести радіозв’язок без ліцензії — це правопорушення». А тоді, не «перемикаючись» на Томмі, сам собі відповів: «То й що з того, чорт забирай?»
Учителя приголомшила і стурбувала його нова поведінка. Він уже давно прийняв той факт, що всі ці особистості — частина його самого (Учитель спокійно вживав термін «особистості» й не наполягав на тому, щоб їх називали людьми). Однак оце вперше він не тільки знав про їхнє існування, але ще й відчував їх. Очевидно, це й було справжнє, остаточне злиття. Він поступово ставав спільним знаменником для всіх двадцяти чотирьох особистостей, і це робило його не якимось Робіном Гудом чи Суперменом, а цілком пересічним юнаком — нетерплячим, зухвалим, схильним маніпулювати людьми, дуже розумним і обдарованим.
Як і передбачав колись лікар Джордж Гардинґ, цілісний Біллі Мілліган, імовірно, становитиме собою величину, меншу за суму його доданків.
Приблизно в той самий час Норма Дишонг, котра була кураторкою Біллі в денну зміну, вирішила, що більше не хоче мати нічого спільного з його справою. Постійний зовнішній тиск дістав її до печінок. Інші члени персоналу теж не бажали братися за випадок Біллі. Врешті-решт новою кураторкою Біллі зголосилась бути асистентка Норми Дишонг, Ванда Панкейк. У відділенні РІТ вона була новенькою, хоча пропрацювала в шпиталі вже десять років.
Молода розлучена жінка з квадратним обличчям, невеличка на зріст і пухкенька, наблизилась до свого нового підопічного з острахом.
— Коли я вперше почула, що Міллігана везуть до нашого шпиталю, — пізніше зізналась вона, — я собі подумала: тільки цього ще бракувало! Я його до смерті боялась, поначитувавшись газет. Адже він був ґвалтівником, та й раніше притягався за жорстокі злочини.
Ванда пригадала, що вперше зустрілась із Мілліганом іще минулого грудня, усього за кілька днів після його прибуття до шпиталю. Він був у кімнаті відпочинку та розваг і щось малював. Ванда підійшла з ним поговорити й спіймала себе на тому, що її б’ють такі дрижаки, аж підстрибує пасмо волосся, яке нависло над її чолом.
Ванда була однією з тих, хто спершу не вірив, що в Міллігана розщеплення особистості. Але після того, як хлопець пробув у них кілька місяців, вона перестала його боятися. Тим паче він сказав їй те, що й усім іншим жінкам у відділенні: якщо їм колись доведеться мати справу з Рейдженом, то нехай не хвилюються, бо Рейджен ніколи в житті не скривдить жінку чи дитину.
Нині Ванда добре ладнала з Біллі. Час від часу вона заходила до його палати, і вони довго розмовляли. Вона усвідомила, що цей юнак починає їй подобатись і вона справді вірить у те, що він страждає на синдром множинної особистості. Ванда та медсестричка Пат Перрі захищали Біллі від тих працівників шпиталю, що ставились до хлопця вороже.
Ванда Панкейк уперше побачила Денні, коли той лежав на дерматиновому дивані, смикаючи декоративні ґудзики, що оздоблювали його спинку. Вона запитала юнака, навіщо він це робить.
— Хочу їх відірвати, — відказав той хлопчакуватим голосом.
— Не роби так більше. Тебе як звуть?
Він засміявся і ще дужче потягнув за ґудзик.
— Я — Денні.
— Якщо ти не припиниш, Денні, то дістанеш від мене по руках.
Він підвів голову, зміряв жінку поглядом і ще кілька разів для годиться смикнув ґудзик, аби залишити останнє слово за собою, проте облишив своє заняття, коли Ванда підійшла ближче.
Наступного разу вона побачила Денні, коли той викидав свій одяг і ще деякі з особистих речей до сміттєвого контейнера.
— Ти що це робиш?
— Викидаю ці лахи.
— Навіщо?
— Вони не мої. Нащо вони мені здались?
— Так не годиться, Денні. Віднеси речі назад до палати.
Денні розвернувся й пішов, так і залишивши все в контейнері. Ванді довелось самій дістати пожитки хлопця зі сміття й занести до його палати.
Декілька разів жінка ловила Денні на тому, що він викидає одяг і цигарки. Часом інші люди заносили до відділення речі, які хлопчина викинув у вікно. Потім Біллі завжди допитувався, хто поцупив його власність.
Одного разу Ванда привела свою півторарічну племінницю, Місті, до кімнати відпочинку та розваг, де Біллі саме займався малюванням. Коли юнак, посміхаючись, нахилився до дівчинки, та відсахнулась і заплакала. Біллі сумно подивився на дитину й пожартував:
— Така маленька, а вже читаєш газети, еге ж?
Ванда помилувалась пейзажем, над яким працював юнак.
— Дуже гарно, Біллі, — похвалила вона. — Знаєш, я хотіла б мати одну з твоїх робіт. Грошей у мене небагато, та якби ти намалював мені оленя — маленьку картину, нічого особливого, — я тобі заплатила б.
— Буде вам олень, — відповів він. — Але спочатку я хотів би написати портрет Місті.
Він почав малювати дівчинку, потішений тим, що Ванді сподобалась його робота. Ця жінка була прямою й безпосередньою, з нею було простіше спілкуватись, аніж із більшістю членів персоналу. Він знав, що Ванда розлучена, що дітей у неї немає і мешкає вона в трейлері недалечко від батьків, у своєму рідному маленькому містечку в Аппалачах. Вона була сильною, жорсткою молодою жінкою. У неї були проникливі очі, а коли вона посміхалась, на її щоках з’являлись ямочки.
Одного дня Біллі вийшов на пробіжку довкола будівлі шпиталю і не встиг подумати про Ванду, як вона в’їхала на подвір’я на своєму новенькому повнопривідному пікапі.
— Дасте колись покататись! — гукнув хлопець, переходячи на біг на місці, поки Ванда вилазила з авто.
— Розмріявся!
Біллі побачив на машині радіоантену й номер виклику на задньому склі.
— То ви, виходить, радіолюбителька?
— Так, — відповіла Ванда.
Вона замкнула машину, повернулась і рушила до шпиталю.
— А який у вас позивний? — запитав Біллі, не відстаючи від неї ні на крок.
— «Оленебій».
— Дивне прізвисько для жінки. Чому ви обрали саме його?
— Тому що я люблю полювати на оленів.
Біллі вкляк на місці й вирячився на Ванду.
— Що з тобою, Біллі?
— Ви полюєте на оленів? Тобто вбиваєте тварин?
Вона подивилась йому просто в очі.
— Першого оленя я вбила, коли мені було дванадцять, і відтоді я ходжу на полювання щороку. Минулий сезон був
