На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Фока крикнув:

— Люди, не будьте Сироїдами! Я з вами не витримаю, досить! — звернувся до Пехкала. — Закінчуйте ваше!

Пехкало продовжував спокійно, поважно:

— Ви добре кажете, хай закінчить один, а потім інший. Каже Лесьо, що Кузьма втікає до лісу. Та й хто ж не бачив, що вчора з ним діялось, як йому очі вилазили. І пішов.

— Весна, — пробурмотів старий Кочерган.

— Ой так, весна, — повторили один за одним брати Кочергани.

Вирвався Крашевський:

— Пішов плодити сові яйця.

— Весна весною, — погодився Пехкало, — тому пугача тягне до сови, а хто ж знає, чим є ті ніби-нявки? Сови погані, чи ще щось гірше, напівсови, сов’ячі чорти?

Земляки Кузьми знову почали обурюватися на Пехкала, а старий Кочерган звертався до його розуму:

— Поміркуйте чесно, Корчук, чому вам страшно. Роботу ви знаєте добре, це так, але лісу не знаєте. Вас не чорт лякає, а ваш власний страх.

— Ну, але тепер нехай Лесьо закінчить, — запропонував Фока.

Інші також голосно підтримали, а Лесьо злегка посміхаючись, чемно запитав у Пехкала:

— А ви вже своє закінчили, ґаздо?

Пехкало рушив плечами:

— Цього б ніколи не скінчив. Більше я не знаю, але правда, що більше й не треба.

— Я вам вже казав, — говорив розважно Лесьо, — що Іванисько вміє поводитись із тими, що з лісу…

— Як він поводиться? — запитав Пехкало.

— Коли грає, жодної з них не торкнеться, не запитає, ані навіть не наблизиться до неї. Вони скидають хустини до танцю, залишають їх збоку і танцюють голісінькі. Це не одному подобається, чи може ні? А хто ж знає, чи Іваниськові подобається, чи ні. Він просто грає і все. Ну і тепер надходить найголовніше — Лесьо завагався, буря віддалялася, блискавки слабше просвічували крізь шпарини, краплини дощу просочувалися до колиби і рівномірно капали.

— Що надходить, кажіть, — заохочував Мандат.

Лесьо промовляв тихіше:

— Кузьма, спраглий жінки, наробив дурниць, нарушив…Підслуховував гру Іваниська. Але й це ще нічого. Підглядав за голими дівчатами — нехай буде, інший також підглядатиме, але закусить губу до крові, вкусить себе за коліно, аби не ворушитись, вкусить себе за руку, щоб вона не хапала, замовкне, навіть не здригнеться, закам’яніє. А Кузьмі вдарило в голову, як горілка. Вподобав собі котрусь і викрав її хустину. Інші відразу ж втекли, вхопили свої хустини, зникли, як туман, а та одна без хустини не може й поворухнутись. І Кузьма відразу ж береться за неї — обіймає, хапає за цицьки. Амінь, він вже її, а вона його, не можуть роз’єднатись. Одержимість і тягар. Жінка ще жива, а тут так виглядає, що Кузьма хоче женитися з тією. А як же женитися з такою, коли її навіть запитати не можна. Кузьма перевертає світ. Іванисько ходить по його слідах і грає їм для забави, але тоді її не видно, тільки чути як сміється, як тішиться, як цілується з Кузьмою. А коли розходяться, то вона плаче і він також.

Вітролом глибоко зітхнув, інші теж зітхали по черзі.

— Які докази, де свідки? — поспішно запитав Ґіжицький.

— І що ж з цього буде? — зойкнув Біриш.

Лесьо відповів дещо голосніше:

— Хто знає, хто ж може знати? Нічого доброго, мабуть, не буде, — Лесьо підвищив голос, — але Господь милосердний, і ви на милосердя Господнє будьте милосердними, не розповідайте, не пліткуйте, не роздзьобуйте його, він і так пропав, а ви ж не ворони, не сойки, не птахи.

— Нехай Бог його береже, — зітхнув Біриш.

— Дай Боже, — зітхнув Вітролом.

— Дай йому Бог, — пройшло шумом по колибі.

— А що ж старий священник на це? — запитав Вітролом.

— А що ж, — тихо відповів Лесьо, — знає, добре знає, але не допоможе, бо Кузьма одурманений.

— І не покропить, не освятить? — запитав ще Вітролом.

Як покропити такого, який сам не хоче.

— Нечиста сила, — раптом пробурмотів Пехкало, і потягнувся по горщики один за одним, випив по трохи води, а потім наче млинок заторохтів свої примівки.

Хихотіння тут і там вискочило з тиші, та Лесьо скерував сміх у іншу колію.

— Це ще не все, — сказав Лесьо, — проявила себе теж шлюбна жінка, та так, що аж любо. Сама втекла з любасом, а коли почула плітки, то побігла до священика, зробила рейвах на цілу резиденцію, верещала, щоб священик прокляв Кузьму на проповіді, погрожувала священику, аж довелось її викинути з плебанії. Полетіла вона на Бистрець, все висліджувала Кузьму у лісі, а потім публічно наробила йому сорому, на храмі над Рікою відхилила запаску при людях і показала Кузьмі голу гузицю. І зараз переслідує його, де тільки може, і от маєте його тепер поміж тими цицьками з пущі і цією гузицею з села.

Здавалося, що голосний сміх прогнав нечисту силу. Пехкало перестав торохтіти і слухав, а Лесьо ще йому відповів:

— Чиста сила чи нечиста, я не знаю, але торкатися не треба, не можна порушувати. Іванисько ні в чому не винен, він не нарушає.

Пехкало заторохтів знову, після чого тричі сплюнув на бік, а старий Кочерган, приглядаючись уважно до нього, запитав:

— Скажіть, Корчук, ви боїтеся Іваниська?

Пехкало роззявив рота:

— А хто б його не боявся?

Кочерган заволав:

— Ніхто його не боїться, навіть вовки його не бояться. А ви схаменіться, він і так вже пішов і не повернеться.

Пехкало знітився:

— То ви певні, що він нам тут нічого не насипав?

— Певен, перестаньте боятися, бо від страху найбільша ворожнеча і війни також.

— То ви справді думаєте, що вже ніщо більше нам не нашле жодних наслань чи чарів? Чи як?

Ґєлета заскрипів зубами:

— Сільська гузиця так знається на насланнях, як свиня на струнах.

Пехкало не почув образи, а Кочерган бив себе в груди і заспокоював того далі:

— Якщо й нашле, то тільки щось добре, не якісь чари, а саме добро!

— Саме добро, — повторили один за другим брати Кочергани.

Фока додав:

— Це напевно.

Пехкало протирав очі, розглядався навколо. Крізь шпари знову міцно блискало, потім гуркотіло тут і там. Пехкало прошепотів до Кочергана:

— Кажуть, що весняний грім вибиває чортів і мару, то наслання і чари, мабуть, теж? Скажіть же!

— Невідомо, що вибиває, але землею потрясає і мару проганяє, і страхи також.

— Ой, потрясає! — повторив середній Кочерган.

— Ой, проганяє! — повторив наймолодший Кочерган.

Ясьо Томашевський говорив зі сміхом і по-суті:

— Та чи все це можливе, з тими нявками? Щоб вони танцювали і роздягалися, і щоб він їх обіймав? Де ж це все? Це неправда, це брехня. Просто сову в голові тягне до сови.

— Послухайте, Ясю, — терпляче