На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

Пехкало неохоче замовк, а потім підірвався, як пригасла ватра, і вибухнув недоречно:

— А я кажу, що той тихий мисливець перемінюється, раптово зникає і знову появляється.

— У що перемінюється? — запитав Вітролом.

Пехкало промовчав, а тимчасом розбуджений галасом Петрицьо підвівся на підстилці і зацікавлено слухав. Не отримавши відповіді, Вітролом теж підірвався:

— А я кажу: ганьба тому, хто плітками з вітру заплямовує інших.

Пехкало встав, підійшов до дверей, відчинив їх, на дворі швидко потемніло. Крізь двері раз за разом блискало. Савіцький разом з Томашевським і його приятелями, втікаючи від бурі, всипалися у колибу. В ґроні своїх Пехкало відчув себе сильнішим, знову виступав по-святковому.

— Кажете, що брехня, але не переживайте, ми добре за ним слідкували цілу зиму. Рушниця на плечі, а потім годує вовків перед самою колибою. Інші можуть підтвердити.

Вітролом стурбувався, промовляв смутно:

— Іванисько шкодує бідну диханю, він такий.

Ґєлета поспішив:

— Вовки замість собак наганяють йому звірину.

Замовкли. Потім Крашевський повернувся від кута і випалив:

— Вовкулак бистрецький.

Крикливі блискавки заповнити темні шпари колиби, наближалася буря, але ще до бурі післяхрамове повітря ставало душним. Мандат підскочив, немов хотів кинутись на Крашевського, але зупинений Ґєлетою, заспокоївся, а сам Ґєлета грізно процідив:

— Хлопче, за такі розмови б’ють, кості ламають і плакати не дають. Це у вас самі вовкулаки, вночі не дають пройти християнинові.

Крашевський слухав нерухомо, а Матарга загудів:

— У нас на Бистреці пуща, багато звірини, а двері до хати ледь причинені, на Жабйому ж ґражди, замки-запори, а вічний неспокій.

Крашевський знову вирвався:

— Самі жебраки, не мають чого закривати.

Ґєлета відрізав йому зневажливо:

— Жебраки — це ті, що пристають на наймитів.

Пехкало в’їдливо дошкуляв:

— А може Фудор Ґєлета також родом з Жабйого?

— А може Мандати з Жабйого? — втрутився раптово Кімейчук.

Ґєлета і Мандат встали, а за ними й інші бистрецькі рубачі, а осмілений Томашевський і наче зміцнений недавнім перебуванням жаб’ївців на храмі, встав перед очі рубачам:

— Побачимо, хто буде плакати. Фудору і тим з Радула до криміналу завжди відкритий шлях.

Матарга одним скоком з глибини колиби опинився поряд з Томашевським, підсуваючи йому під ніс величезного кулака:

— А може зі мною?

Вітролом відсунув Матаргу, а Томашевський відгавкувався недбало, але сміливо:

— Бик сильніший від людини, але йде на м’ясо. Жаб’ївці і не таких б’ють, скільки хочуть і де хочуть.

Матарга штовхнув Яса, аж той заточися, а Вітролом штовхнув Матаргу, що той впав. Кричав:

— Не смійте починати бійок, бо я покличу ґазду.

В цей час Петрицьо, зрозумівши завчасно, шо готується, підскочив до миґли. Негайно ж до колиби учотирьох влетіли Фока, Андрійко Плитка, Цвилинюк і Петрицьо. Більш втомлений і менш терплячий, ніж зазвичай, Фока кинувся поміж пересварених із палаючими очима.

— Ще один штурхан і я розіб’ю бутин. Реваш досі дійсний, а від завтра я його затримаю, нехай купці перебирають бутин.

Із святковою бадьорістю кричав Пехкало:

— І добре! досить цього! Але знайте, що якщо тут хтось загине від колоди чи від води, то це буде пам’ятка від того тихолаза. Хто знає, що він вже нам насипав.

— Соромтеся і замовчіть! — кричав Фока.

Пехкало послухав, але жалібно огризався:

— Велике мені вміння верещати на бідних.

Ґєлета упівголоса люто кляв:

— Псяча віра, сільська гузиця, ще сміє гавкати на ґазду!

Фока відповів Пехкалові:

— Я кричу не на бідних, а на сварливих.

Вітролом признав:

— Це правда, всі баби мирніші від вас.

Пехкало вже не виступав до Фоки, сварився з Вітроломом:

— Поки ви не увійшли до колиби, була згода.

Вітролом збудився:

— Згода? Це плітки вас поєднали, щоб вам за це язики повикручувало!

Томашевський знову зірвався:

— Які ж плітки? Сам Лесьо Караванчук тоді зимою сказав: чи це вовки, хто ж знає чи це вовки? Я сам чув.

— Що там плітки, — злився і надалі виштовхнутий храмом з робочої долі Пехкало, — пригадайте собі, як Нявчук вчора глипав очима після танцю. Йому не мокрий рушник потрібно було давати на голову, а перечекати хвилинку, щоб залопотів і гукнув: «угу!». Але Іванисько знав, для чого рушник.

Від завзятого перебільшення Пехкала посипався сміх. Він ще тетерився й надалі, але вже як поранена тетеря.

— З чого тут сміятись, це зовсім не смішно.

Підвівся і старий Кочерган:

— Правду кажете, тут не до сміху, але ображати такого бідака як Кузьма, ще менш смішно.

Пехкало ще смикався, але старий Кочерган твердо його осадив:

— Не забувайте, хто тут ґазда, а ви, Фоко, не сперечайтеся, а тільки наказуйте.

Всі дещо заспокоїлися, коли поміж шеренги, що стояли одні напроти інших, увіпхався Лесьо Караванчук. Мружачи очі, як завжди, він спокійно промовив:

— Послухайте, люди добрі. Ви повторюєте те, що я зимою сказав про вовків. Послухайте: наша лісова хата запалася, одна третина вже в землі, обросла мохом. Як старий гриб. Я не мисливець, ані ніхто з нашого роду. Пущова дитина, пущова людина. Я з дитинства підслуховую, підслухав вже не одного. Нераз я спостерігав від ранку до вечора. І за ними обома також, за Іваниськом і Кузьмою. Це ніякі не байки, я вам кажу під громовою присягою. Хто не вірить, може посперечатися зі мною на корову. Корівка гарна, варта того. І нехай відразу ж завтра летить до Криворівні, щоб запитати священика Бурачинського. Той все знає і нехай розсудить спір, чия корова.

Крізь нещільні шпари колиби блискало, грім вдаряв щораз веселіше. Лесьо підійшов до ватри, посміливішав, промовляв з усмішкою.

— Ви змішуєте горох з капустою, але ніхто не знає того, що я знаю. Аби я з цього місця не встав! Щоб мене грім святий тут відразу вдарив! А хто не вірить, нехай мені скаже відразу в очі.

Лесьо сміливо розчинив очі, тупнув ногою, як несвідома молода сарна, коли вперше зустріне мисливця. Всі слухали мовчки, Лесьо говорив:

— Про Іваниська шепочуть, що він лилик, тихолаз, мольфар, що практикує безбожні засідки. Це брехня. З одного брехливого яйця багато брехні. І добре про нього сказав ґазда: це не підступна людина. Але нічого не каже. Що ж зробити, навіть якось замало говорить, я нераз його запитував про одне чи про інше, нераз він не відповів нічого, але через місяць каже: «дивися сам». А ще за місяць скаже: «слухай». А потім знову через місяць: «вгадай». І що ж з ним