Джерело - Айн Ренд

Коли вони знаходили час зустрітися, Остін Геллер спостерігав за ним весело і втішно.

— Коли ти закінчиш ці три будинки, Говарде, — сказав він, — ніхто вже не зможе тебе зупинити. Ніколи більше. Інколи я намагаюся вгадати, як далеко ти зайдеш. Розумієш, мене завжди приваблювала астрономія.

Одного березневого вечора Рорк стояв усередині високої огорожі, зведеної навколо будівельного майданчика храму, згідно із вказівками Стоддарда.

Перші кам'яні блоки, основа для майбутніх стін, здіймалися над землею. Було вже пізно, і робітники порозходилися. Місце, відірване від світу, спорожніло і розчинялося в темряві; але небо сяяло надто яскраво як для вечора, що скрадався землею, світло наче затрималося довше, ніж зазвичай, оголошуючи про прихід весни. Гудок корабельної сирени пролунав десь на річці й здавалося, що він долинає здалеку, подолавши кілометри тиші. У дерев'яній халупі, що слугувала студією для Меллорі, де йому позувала Домінік, досі світилося.

Храм мав стати невеличкою спорудою із сірого вапняку. Горизонтальні лінії будівлі не тягнулися до неба, а повторювали лінії землі. Здавалося, храм стоїть, витягнувши руки на висоті плечей, долонями догори, у величному мовчазному заклику. Споруда не притискалася до землі й не просідала під вагою неба. Вона ніби підносила землю, а кілька її вертикальних стріл притягували небо донизу. Все було допасовано до людських розмірів так, щоб не перетворювати людину на карлика, а щоб створити тло, яке робить людину єдиним абсолютом, мірою досконалості, згідно з якою судять про решту параметрів. Увійшовши до храму, людина відчувала простір, змодельований навколо неї і для неї, наче споруда чекала на її прихід, щоб стати завершеною. Це було місце, де охоплювала тиха радість екзальтації. Місце, де почуваєшся безгрішним і сильним, в якому душа знаходить величний спокій.

Усередині не було жодних оздоб, окрім ступінчастих виступів стін і велетенських вікон. Не запечатана склепіннями стеля відкривалася назустріч землі довкола, деревам, річці, сонцю, лініям міста на обрії, хмарочосам — формам усіх людських досягнень. Наприкінці зали стояла скульптура оголеного людського тіла.

Зараз у темряві перед ним не було нічого, крім перших каменів, але Рорк уже думав про завершену будівлю, відчуваючи її суглобами пальців, що й досі пам'ятали рухи олівця, який її креслив. Він постояв, думаючи про це, а потім перетнув нерівний розритий ґрунт будівельного майданчика, прямуючи до майстерні в халупі.

— Хвилинку, — відповів голос Меллорі, коли він постукав.

Усередині халупи Домінік зійшла з подіуму і накинула халат. Потім Меллорі відчинив двері.

— О, це ти? — сказав він. — Ми думали, це сторож. Що ти тут робиш так пізно?

— Доброго вечора, міс Франкон, — привітався Рорк, і вона кивнула у відповідь. — Вибач, Стіве, що відволік.

— Нічого. Нам іде не надто добре. Домінік сьогодні ніяк не може допетрати, що саме мені потрібно. Сідай, Говарде. Котра зараз година?

— О пів на десяту. Якщо ви збираєтеся залишатися довше, то, може, замовити для вас вечерю?

— Не знаю. Перекуримо?

У майстерні була нефарбована дерев'яна підлога та голі дерев'яні крокви, а в кутку жевріла чавунна пічка. Меллорі крокував майстернею наче феодальний власник, із замащеним глиною чолом. Він нервово курив, міряючи кроками приміщення.

— Домінік, хочете вбратися? — запитав він. — Не думаю, що ми сьогодні ще щось зробимо.

Вона не відповіла. Стояла та дивилася на Рорка. Меллорі дійшов до кінця приміщення, повернув назад і всміхнувся Рорку:

— Чому ти ніколи не приходив сюди раніше, Говарде? Звісно, якби я був по-справжньому зайнятим, я витурив би тебе геть. Що, між іншим, ти тут робиш о такій годині?

— Просто захотів подивитися. Не міг прийти сюди раніше.

— Стіве, це те, що тобі потрібно? — раптом запитала Домінік. Вона скинула халат і гола вийшла на подіум. Меллорі подивився на неї, потім на Рорка і знову на неї. Раптом він побачив те, чого вони домагалися весь день. Він побачив її тіло перед собою, випростане й напружене, з відкинутою назад головою, з руками, витягнутими по боках долонями назовні. Вона стояла так багато днів, але саме зараз її тіло ожило і немов знерухоміло; здавалося, воно ось-ось затремтить, промовляючи те, що він хотів почути — горда, благоговійна, захоплена і віддана власному видінню, миті, після якої зламається і розіб'ється, миті віддзеркалення побаченого нею.

Цигарка Меллорі полетіла через кімнату.

— Стій так, Домінік, — закричав він, — Тримай так! Тримай!

Він був на робочому місці раніше, ніж його цигарка приземлилася. Він працював, а Домінік нерухомо стояла. Рорк дивився на неї, прихилившись до стіни.

У квітні стіни храму здійнялися над землею ламаними лініями. У місячні ночі вони відсвічували м'яким, розмитим, схожим на підводне сяйвом. Навколо будови стояв на сторожі високий паркан.

Після закінчення робочого дня на будівельному майданчику часто залишалося четверо людей — Рорк, Меллорі, Домінік і Майкл Донніґан. Майкл працював на всіх Роркових будовах.

Вони вчотирьох усідалися в халупі Меллорі після того, як решта йшли. Мокра тканина накривала незвершену статую. Двері халупи були прочинені у першу теплоту весняної ночі, відкриваючи зору гілку дерева з трьома молоденькими листочками на тлі темного неба і зірок, що тремтіли наче краплі води на краєчках цих листочків. У халупі не було стільців. Меллорі стояв біля чавунної пічки, він смажив сосиски та готував каву. Майк сидів на подіумі для моделі, пихкаючи люлькою. Рорк лягав на підлогу, опершись на лікті, Домінік сиділа на кухонній табуретці, загорнувшись у тонкий шовковий халат і опустивши босі ноги на дощану підлогу.

Вони не говорили про роботу. Меллорі розповідав неймовірні історії, й Домінік сміялася наче дитина. Вони не говорили ні про що особливе, слова взагалі не мали значення, тільки звук їхніх голосів, теплі веселі інтонації, простота цілковитої розслабленості. Це були четверо людей, яким подобалося товариство одне одного. Стіни, що зводилися у темряві за відчиненими дверима, виправдовували їхній відпочинок, давали їм право на легкість. Будинок, що вони його зводили разом, неначе резонував, відгукуючись на звуки їхніх голосів. Рорк реготав так, як Домінік ніколи досі не випадало чути, — безтурботно і молодо.

Вони залишалися допізна. Меллорі розливав каву у випадково зібрані щербаті чашки, й аромат напою змішувався із запахом молодого листя надворі.

У травні зупинилося будівництво «Аквітанії».

Двоє власників розорилися на біржі, кошти третього заморозив суд через чийсь спірний спадок; четвертий привласнив собі чиїсь акції. Корпорація луснула, втягнута в судову тяганину, що могла затягнутися на декілька років. Незавершене будівництво мало чекати, поки вирішать його долю.

— Я залагоджу проблему, навіть якщо