Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

Джоз відчував, що вчорашній перепочинок був тільки тимчасовим і що куплені за такі великі гроші коні йому напевне знадобляться. Цілий день він не знаходив собі місця. Звичайно, поки англійська армія відділяла Брюссель від Наполеона, не було нагальної потреби тікати, але про всяк випадок він перевів коней з далекої стайні до тієї, що містилася на подвір’ї його готелю, де можна було на них кидати оком і не ризикувати, що їх украдуть. Ісидор весь час пильнував дверей стайні і тримав коней осідланими, щоб відразу можна було рушити в дорогу. Він нетерпляче чекав цієї хвилини.

Після того як її так погано прийняли напередодні, Ребека втратила бажання навідувати свою любу Емілію. Вона підрізала стебла в квіток, які подарував їй Джордж, змінила воду й перечитала його записку.

Сердешна, — зітхнула вона, обертаючи в руках папірець, — як би я її цим убила! І через таке ледащо вона сушить своє серце, тьху! Він дурень, самовдоволений блазень, і навіть не любить її. Таж мій бідний, добрий Родон у десять разів кращий! — І вона почала думати про те. що робитиме, коли… коли щось станеться з її бідним Родоном, і як добре, що він залишив їй коней.

Надвечір місіс Кроулі, що не без гніву спостерігала, як вирушили в дорогу Голодвірси, згадала про застережні заходи графині й сама взялася до шиття. Вона позашивала в одяг більшість своїх прикрас, векселів та асигнацій і тепер була готова до всього: тікати, коли виникне така потреба, або залишитись і привітати переможця, однаково, чи то буде англієць, чи француз. І я не певен, чи тієї ночі вона не мріяла стати герцогинею та madame la maréchale, тим часом як Родон на Мон-Сен-Жанському бівуаці, загорнувшись у плащ, під заливним дощем, усіма своїми думками линув до коханої дружини, яку залишив у місті.

Наступного дня була неділя. Місіс О’Дауд задоволено побачила, що обоє її хворих зміцніли й підбадьорились після нічного спочинку. Сама вона спала на великому кріслі в кімнаті Емілії, готова кинутись до своєї бідолашної приятельки чи до пораненого хорунжого, якщо котромусь знадобиться її допомога. Коли настав ранок, ця невтомна жінка вернулася до будинку, де вони з майором наймали житло, і причепурилася, як і належало в святковий день. Дуже ймовірно, що поки вона перебувала в кімнаті, де спав її чоловік і де ще й досі на подушці лежав його нічний ковпак, а в кутку стояла палиця, то послала принаймні одну гарячу молитву Всевишньому, прохаючи в нього ласки для хороброго воїна Майкла О’Дауда.

Повертаючись, місіс О’Дауд узяла з собою молитовник і славнозвісний том проповідей свого дядька-декана, який вона не забувала читати кожної неділі, може, не все розуміючи — бо декан був людиною вченою і любив уживати латинські вислови, — зате дуже врочисто, виразно і загалом досить правильно вимовляючи довгі, чужі їй слова. «Скільки разів слухав ці проповіді мій Мік, — думала вона, — коли я читала їх у нашому затишному гніздечку. Місіс О’Дауд вирішила й цієї неділі щось прочитати з книжки своїй пастві, тобто Емілії і пораненому хорунжому. Така сама відправа того дня і тієї години відбувалася в двадцяти тисячах церков, і мільйони британців та британок навколішки просили у Всевишнього заступництва.

Вони не чули гуркоту, який стривожив нашу невеличку паству в Брюсселі. Саме коли місіс О’Дауд розчуленим голосом читала проповідь, загриміли гармати Ватерлоо ще дужче, ніж ті, що схвилювали їх два дні тому.

Джоз, почувши той страхітливий гуркіт, вирішив, що він більше нездатен витримувати цього ненастанного жаху і негайно ж поїде звідси. Він увірвався до кімнати пораненого, де наші друзі якраз перестали молитися, і звернувся до Емілії з палким закликом.

Я більше не можу витримати цього, Еммі! — вигукнув він. — І не хочу! Ти мусиш їхати зі мною. Я придбав двох коней… байдуже, за яку ціну… ти повинна зібратися і їхати зі мною. Ти сядеш позад Ісидора.

Хай мене бог простить, але ви таки боягуз, містере Седлі,— мовила місіс О’Дауд, відклавши книжку.

Кажу тобі, Еміліє, їдьмо! — вів своєї Джоз. — Не слухай її! Чого нам чекати тут, щоб нас порізали французи? — Ви забуваєте про *** полк, шановний, — озвався з ліжка юний Стабл, поранений герой. — І… і ви ж не залишите мене, правда, місіс О’Дауд? — Ні, голубе, — відповіла та і, підійшовши, поцілувала хлопця. — Тебе ніхто не скривдить, поки я біля тебе. Я не рушу з місця, доки не матиму наказу від Міка.

Та й гарний би я мала вигляд, якби всілася на коня позад такого молодця! — Уявивши собі таку картину, хворий на ліжку засміявся, і навіть Емілія всміхнулась.

Я запрошую не її! — крикнув Джоз. — Не цю… цю ірландку, а тебе, Еміліє. Кажи нарешті, їдеш ти чи ні? — Без чоловіка, Джозе? — мовила сестра, вражено дивлячись на Джозефа і подаючи руку місіс О’Дауд.

Терпіння Джозове урвалося.

Тоді бувайте здорові! — вигукнув він, люто помахав кулаком і хряснув за собою дверима.

Цього разу він справді наказав служникові вивести на подвір’я коней і сів на одного з них. Місіс О’Дауд почула цокіт копит, коли вони виїздили з двору, і, визирнувши у вікно, сказала кілька зневажливих слів на адресу бідолашного Джоза.

Той їхав вулицею в супроводі Ісидора, що був уже в кашкеті з галунами. Застояні за кілька днів коні шпарко рвалися вперед. Джоз, незграбний і боязкий вершник, мав у сідлі не дуже гарний вигляд.

Еміліє, люба моя, глянь, він зараз вженеться у вікна готелю. Зроду не бачила такого ведмедя.

Тим часом наші вершники пустилися легким чвалом і зникли на вулиці, що вела до тракту на Гент. Місіс О’Дауд переслідувала втікачів вогнем свого сарказму, поки їх було й видно.

Цілий день, з ранку й до смерку, не змовкали гармати. Вже зовсім стемніло, коли стрілянина раптом ущухла.

Ми всі читали, що відбулося того дня. Та розповідь завжди на устах у кожного англійця; і нам з вами, що