Емма - Джейн Остін
Емма ледве чула, що вона говорить. Її свідомість поділилася між двома думками: про її власні колишні розмови з ним про міс Ферфакс, і про бідолашну Гаррієт; деякий час вона тільки й могла, що вигукувати і вимагати все нових і нових підтверджень.
— Оце так, — вимовила вона нарешті, намагаючись прийти до тями, — це така обставина, що мені доведеться міркувати над нею цілий день, аби повністю її збагнути. Як?! Був заручений із нею всю зиму ще до того, як і він і вона з'явились у Гайбері?!
— Заручені, починаючи з жовтня місяця, причому таємно. Це мене образило, Еммо, дуже образило. Не меншою мірою це образило і його батька. Певну частину його поведінки ми виправдати не можемо.
Емма трохи поміркувала, а потім відповіла:
— Я не удаватиму, що не розумію вас; а щоб зі свого боку зробити все для мене можливе, аби якось вас заспокоїти, скажу: його залицяння до мене не мали того ефекту, якого ви боїтеся.
Місіс Вестон нарешті підвела очі, боячись повірити в почуте, але вираз обличчя Емми був таким же серйозним, як і її слова.
— А щоб ви швидше повірили моїй гордовитій заяві про нинішню цілковиту байдужість до нього, — продовжила Емма, — я скажу вам більше: був час на початку нашого знайомства, коли він мені дійсно подобався, коли я почувалася налаштованою полюбити його, та де там — навіть любила його; але якимось незбагненним чином це почуття поступово зійшло нанівець. На щастя, воно-таки зійшло нанівець. Певний час, принаймні останні три місяці, мені було до нього зовсім байдуже. Можете вірити мені, місіс Вестон. Ось такою є проста правда.
Зі сльозами радості на очах місіс Вестон кинулася цілувати Емму, а коли до неї повернувся дар мови, то вона запевнила її, що ця заява допомогла їй більше, ніж будь-що на світі.
— Містеру Вестону, мабуть, теж, як і мені, стане легше, — сказала вона, — бо ця новина нас просто вбила. Нашим заповітним бажанням було, щоб ви покохали одне одного, і ми були переконані, що так воно й було. Уявіть собі, як ми почувалися після його заяви.
— Я уникла небезпеки, і те, що я її уникла, є просто якимось щасливим дивом для вас і для мене. Але ж, місіс Вестон, це ніяким чином не виправдовує його; і я мушу сказати, що він дуже винуватий. Яке право він мав з'являтися серед нас, заручений цілком серйозно, а поводитися настільки несерйозно? Яке право він мав на вперті спроби — а вони ж були! — сподобатися іншим молодим жінкам, тоді як насправді він належав іншій? Невже не розумів, яке неподобство він коїть? Невже не розумів, що я дійсно могла покохати його, — це варто всілякого осуду, дійсно всілякого осуду.
— Моя люба Еммо, на підставі того, що він говорив, мені здається, що…
— А як вона могла терпіти таку поведінку! Гідне всілякого подиву самовладання — спостерігати за безперервними залицяннями до іншої жінки просто в себе на очах — і мовчати! Таку незворушність я відмовляюсь і розуміти, і поважати.
— Еммо, між ними були непорозуміння, і він відверто про це сказав. У нього не було достатньо часу на детальні пояснення. Він пробув у нас лише чверть години, до того ж стан сильного збудження не дав йому можливості цілком розпорядитися навіть цим часом — але про те, що між ними були непорозуміння, він сказав цілком конкретно. Саме ці непорозуміння і спричинилися до нинішньої кризи в їхніх стосунках; і непорозуміння ці були, скоріш за все, викликані його недостойною поведінкою.
— Недостойна поведінка?! О, місіс Вестон, це надто м'яко сказано. Куди гірше, ніж недостойна! Цією поведінкою він так себе принизив, просто впав у моїх очах. Це не гідно справжнього мужчини! Де та горда цілісність натури, те суворе дотримання принципів і правди, та зневага до хитрощів і ницості, котрі справжній чоловік мусить кожним своїм вчинком демонструвати все своє життя?!
— Та ні ж бо, шановна Еммо, тут я мушу стати на його бік; бо, попри його неправоту в цьому випадку, я знаю Френка достатньо давно і добре, аби заявити, що він має багато, дуже багато добрих рис і…
— Боже милостивий! — скрикнула Емма, не звертаючись безпосередньо до місіс Вестон. — А місіс Смоллрідж! Ще трохи — і Джейн доведеться їхати працювати гувернанткою! Що означає ця його жахлива байдужість? Допустити, щоб таке трапилося, допустити, щоб вона навіть подумала про таку роботу!
— Він про це нічого не знав, Еммо. Стосовно цього звинувачення я його повністю виправдовую. Це було її особисте рішення, про яке вона не повідомила йому або принаймні не повідомила так, аби він у це повірив. Він сказав мені, що до вчорашнього дня перебував у повному невіданні щодо її планів. Вони звалилися йому як сніг на голову, не знаю, звідки він довідався про це — може, з листа чи через якусь вістку… Саме ця новина про її найближчі плани і змусила його відразу ж у всьому зізнатися, розповісти всю цю історію своєму дядькові, полишивши себе на його милість, і покласти таким чином кінець отому жалюгідному стану таємничості, що існував так довго.
Нарешті Емма почала прислухатися пильніше.
— Незабаром я отримаю від нього звістку, — продовжила місіс Вестон. — Коли ми розставалися, він сказав мені, що незабаром напише; і з його розмови я зрозуміла, що йтиметься про численні подробиці, які він не міг повідати зараз. Тож давайте дочекаємося, доки прийде його лист. З нього ми, можливо, дізнаємося про деякі пом'якшуючі обставини. Багато чого він зробить простимим і зрозумілим, хоча зараз воно таким не виглядає. Давайте не судити суворо, не поспішаймо звинувачувати його. Будьмо терплячими. Я не можу не любити його, і тепер, коли виявилась одна обставина, одна дуже важлива обставина, я дійсно хочу, щоб усе скінчилось якомога краще, і сподіваюся, що так воно й буде. Напевне, вони самі сильно страждали від своєї системи таємності і приховування.
— Щось не видно, щоб він дуже страждав, — сухо відповіла Емма. — Ну а як усе це сприйняв містер Черчілль?
— Щонайсприятливіше для свого племінника — дав згоду майже без заперечень. Ви тільки уявіть собі, які переміни відбулись у цій родині протягом одного лише тижня! За життя бідолашної місіс Черчілль не було, як мені здається, ніякої надії і ніякої можливості, але не встигли її тлінні останки спочити в сімейному склепі,
