Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
– На швидкість руху сподіватися не доводиться, – сказав із жалем цар. – У нас багато піхоти, крім того, поранені і ослабілі… Таких набереться чимало. Як бути, Гобрій?
І Гобрій зрозумів, що цар уже давно надумав, як бути, а питає лише для того, щоб на чиїсь плечі перекласти наслідки за вчинки. Але швидкість – гарантія життя, і Гобрій вирішив моральний бік узяти на себе.
– Великий царю! Рятуючи поранених і ослабілих, ти ризикуєш втратити і гордість свою – гвардію «безсмертних» та кінноту. Без них повертатися у Персію не можна. А різні там піші племена, що є у твоєму війську, можна лишити. Вдома скажемо, що вони полягли во славу перського меча!
І сказав Дарій:
– Бути по-твоєму! Досі твої поради, мудрий муже, мене виручали, гадаю, вони виручать мене і цього разу. Поранених і ослабілих воїнів, а також піших, втрата яких для нас нічого не варта, залишити у таборі. Їм сказати: цар з відбірним військом здожене скіфів, розіб'є їх і тоді повернеться за ними у табір… А вони хай підтримують усю ніч багаття.
Він тікав, тікав, кидаючи напризволяще ослабілих і поранених. Тікав, але навіть сам собі в тому не зізнавався. «Я не тікаю, – говорив він сам собі. – Я рятую своє військо. Я кидаю кілька тисяч негодящих уже ні на що людей, щоб врятувати десятки і десятки чудових воїнів, які мені ще знадобляться у Персії».
«Я програв цей похід, – говорив він сам собі, – але це не означає, що я слабкіший за скіфського царя. Просто обставини склалися не на мою користь. Ахурамазда далеко звідси, він у Персії, тому й не зміг мені допомогти. А тут, над Скіфією, носяться темні сили Ангро-Манью, тут – обитель дайвів[35]. Вони мені й нашкодили. Немає такого полководця, який би хоч раз, та не програв бій. Я не програв бою, я рятую своє військо…»
Але на душі було важко. Він знову і знову думав: а чи було йому коли легко? Ніколи, за всі роки царювання не було йому легко, адже щороку то одна країна повставала проти нього, то інша, то по кілька за раз. І він з незмінним успіхом їх придушував, зачинщиків брав у полон, відрізав їм носи та вуха і садовив їх на палі. Як то було із Фарвартішем, який повстав у Мідії, чи із Чіссатахмою, який повстав у Асагартії, чи як то було із Вахіаздатом, який повстав у Персії, як то було з десятками інших, хто повставав проти нього.
Йому тоді було важко, але він – перемагав. Йому і тепер важко, але перемога від нього далеко, і тому йому зараз так важко, як ще ніколи не було до того. І Ахурамазда далеко від нього, і не рятує, як рятував раніше, а всюди – дайви, дайви, злі, підступні, мстиві… Йти звідси геть, пошвидше йти звідси! Хай лишаються в таборі ослабілі й поранені. Він не тікає, він рятує своє військо, яке ще йому знадобиться у Персії. Йти звідси – і жодної згадки про скіфський похід: ні в камені, ні на глині, ні на пергаменті, ні на шкірі. Не було такого походу, а були інші, ті, де він перемагав.
Розділ п'ятнадцятий
Втеча від злого духа
Вона лежала на ведмежому хутрі, відчуваючи, як тужавіє тіло і стає ніби чужим, а пальці на руках і ногах беруться кригою. Світло боляче різало очі, і вона з трудом склепила повіки. І відразу ж побачила Мілену. Мати ішла пустельною, довгою та чорною дорогою, над якою кружляла галич, і несла на руках Лікту. Ольвія хотіла їм помахати, але не могла ворухнути рукою. Тільки подумала: от і все. Мати вже у світі пращурів. І донька там, її маленька Лікта, яка і пожити на білому світі не встигла.
Застогнала крізь стиснені зуби… Одна за одною дві тяжкі втрати. Батька віднині у неї теж немає. Лишився у місті Ольвії лише архонт. І тільки. Жорстокий і безжальний архонт. Але не батько. Більше не батько.
Тапур не знав, що в кочовище приїжджав гонець від архонта. Це було в останню мить, як скіфи залишали кочовище.
– Я сказала йому все про Мілену… Все, все…
Хто це сказав? Хто?
Вона хотіла подивитися, хто ж то говорить біля неї, але тіло не слухалось її, задерев'яніло, стерпло. Пальцями рук і ніг повзли крижані мурашки. Важкий тягар навалювався на груди, здавлював серце, стискував кощавими пальцями горло…
«Що це зі мною діється? – над силу подумала вона. – Земля піді мною гойдається… І провалюється. І я наче гойдаюся над прірвою. Може, і я йду у світ пращурів до матері і дочки?..»
Зборовши важкий гніт, що здавлював тіло, вона хотіла було рвонутись і, застогнавши, впала навзнак.
– Мамо… – ледь чутно прошепотіла. – Доню моя… Почекайте, я зараз… прийду до вас…
Закрутилася під нею земля, і полетіла вона чайкою у чорне провалля. Але страху не було. Була якась полегкість… Коли вона була маленькою, їй часто снилося, що вона літає… Змахне руками і летить. Як чайка. І зараз їй здалося, що вона маленька і летить, і від того лету їй легко та радісно. Бо знає, що то сон, що вона зараз проснеться і побіжить до моря зустрічати світанок.
Вона й справді прокинулася.
Тільки не малою і не вдома, а у скіфськім шатрі на ведмежій шкурі. Прокинулася раптово, наче виринула із гарячої води. В грудях пік вогонь.
– Де я?.. – важко дихала і, схопившись, сіла на шкурі і руками потяглася до грудей. – Заберіть вогонь… Мене пече вогонь…
– Ольвіє…
Голос такий знайомий-знайомий…
Наче в тумані, вона побачила Тапура. Він сидів біля неї на п'ятці ноги у чорнім похіднім башлику, у бойовій куртці, підперезаний широким поясом, на якім висів акінак у золотих піхвах.
– Сядь ближче, – попрохала вона. – Мені так страшно…
– Я біля тебе, – він узяв її руку. – У тебе дуже холодні руки. Слава богу, що ти нарешті прокинулася.
– Чому – нарешті? – з подивом запитує вона. – Хіба я довго спала?
– Три дні і три ночі ти не вставала із цієї шкури.
– Що ти говориш, Тапуре? Як це я могла спати аж цілих три дні і три ночі? Що зі мною сталося? Як я опинилася у цій юрті?
– Ти не захотіла
