Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Дарій нічого не сказав. Гобрій зробив ледь помітний жест рукою, і гінця як вітром здуло.
«Починається, – зітхнув цар. – Починається те, що вже було не раз. Досить піти усмиряти один народ, як відразу ж повстає інший. Ось чому мені не давав спокою сак Сірак!..»
Дощ не вщухав, Дарій, увібравши голову в плечі, зсутулився і сидів так – мокрий на мокрому коні, – вже не відчуваючи, що по його обличчю і бороді течуть холодні патьоки. Від тих патьоків щеміло в очах і неприємно було дивитися на сіру й мутну дощову пелену, в якій копошилося розпорошене, перемішане, мокре, як йому здавалося, облізле військо. Навіть на очах у свого владики вже ніхто не дбав хоч про якийсь там порядок…
До горба, на якому владика бовванів на коні і підніжжя якого щільними рядами оточили «безсмертні», раз по раз мчали полководці, але їх переймав Гобрій, щось їм наказував, сам носився сюди й туди, намагаючись навести лад на переправі та кваплячи іонійців пошвидше відновити рятівний міст.
«Дарма Гобрій сказав про мою начебто перемогу над скіфами, – подумав Дарій роздратовано (від дощу вже нестерпно щеміли очі). – Поразки не втаїш, вона крилата і встигає швидше облетіти всі краї, народи й племена, аніж переможений встигне повернутися додому. І чим знатніший і знаменитіший муж, який програв, тим більшими виростають крила в його поразки, тим швидше і далі вона летить…» І був певний, що вдома, в Сузах, про його невдалий похід у степи до Понту знатимуть раніше, аніж він встигне повернутися в столицю.
Заплющив очі (від дощових патьоків, що збігали по обличчю, вони щеміли немилосердно), і відразу ж перед його внутрішнім зором постала Атосса – жона його велемудра. Ще коли вони побралися, цариця сказала йому просто і прямо:
«Цар! (О, свого величного мужа навіть на шлюбному ложі Атосса величала не інакше, як царем.) Ти не покорив ще жодного народу і не збагатив Перської держави. (Тоді, на початку його царювання, це було й справді так, і тільки вона одна-єдина у світі могла йому про те сказати, не тривожачись за свою безпеку.) Людині молодій, як ти, володарю великих скарбів, треба прославити себе великими подвигами, щоб перси знали: над ними панує муж! Це тобі буде удвічі вигідно: перси знатимуть, що на чолі їх стоїть муж, а, займаючись війною, вони не матимуть дозвілля, щоб повставати проти тебе!»
(О, вона мудра, його жона і дочка царя Кіра! Вміє бачити більше, і погляд її проникає в суть речей глибше, аніж можуть бачити і бачать прості жінки!)
І він, пригадує, відповів своїй мудрій і гостроокій жоні так:
«Все, що ти говориш, я і сам думаю звершити. Адже я збираюсь перекинути міст з нашого материка на інший і йти на скіфів».
Цими словами він ще тоді зарахував майбутній похід на скіфів до розряду подвигів своїх великих.
«….перекинути міст з нашого материка на інший…»
І ось іонійці лаштують той міст, по якому він має втікати із Скіфії. З великого подвигу вийшла велика неслава! Але як довго вовтузяться з тим мостом! Невже не розуміють, що дорога кожна мить. Об'єднане скіфське військо не лише вдень, а й вночі йде по його слідах, намагаючись будь-що наздогнати перське військо перш, ніж воно переправиться на той берег. І буцімто скіфи вже поруч (принаймні так йому доповіла розвідка), лише ніч, коротка літня ніч, сіра, навіть світлувата, а не рятівно чорна, відділяє їх від персів.
Ґвалт у війську посилився, в дощовій пелені все загоготіло, завирувало і загаласувало. Він поспішно розплющив очі, глянув стривожено і полегшено перевів подих – то його військо раділо, що міст уже готовий і можна починати переправу.
Щільні ряди «безсмертних» розступилися, утворюючи неширокий прохід, що вів з горба до мосту, Дарій спустився вниз і в сірій млі першим пустив свого коня на міст – мокрий, скрипучий, слизький, але такий надійний в ту коротку літню ніч, такий бажаний йому в ту мить – найдорожчий з усіх мостів і переправ, по яких він будь-коли рухався. А за владикою, витримуючи потрібний інтервал, на фракійський берег Істру ринулось його нетерпляче військо – спершу «безсмертні», потім кіннота, ряди якої таки досить поріділи за шістдесят днів скіфського походу. Вершники сунули по мосту так щільно, а задні так натискували, що час од часу то там, то тут, відчайдушно іржучи й гризучи один одного у сплетених клубках, коні зривалися з мосту разом з людьми. У темних та швидких водах Істру з'являлась то кінська голова з ошкіреною мордою, то чиясь рука намагалась вхопитися за повітря… Та на них ніхто й не дивився – чим більше впаде у воду, тим вільніше буде решті на мосту… Вершники ні-ні, та й хапалися за зброю, прокладаючи собі дорогу, і ладні були давити всіх і вся. Міст розгойдувало, він хилитався, скрипів, наче кректав, і все навколо тонуло в галасі, іржанні та ревись-ку води внизу. А біля мосту, на скіфському березі, на узвозі й побіля нього творилося щось досі не бачене у війську царя царів. Все змішалося – коні, люди, худоба… Сотники і тисячники марно намагалися навести лад – вершники відтісняли кіньми піших, коли ті навалою кидались на штурм переправи, кололи списами, топтали кіньми. Найбільш нетерпеливі кидались у воду з берега, щоб плавом, тримаючись за повід коня, дістатися у Фракію. Їх швидко зносило, і невдахи, мигнувши раз-другий, зникали в мутній круговерті води. Піші поспішно надували бурдюки (якщо вони в кого ще вціліли, а не пішли на їжу) і, осідлавши їх, кидались в Істр. В тій колотнечі та паніці (пронеслись чутки, що неподалік ріки вже бачили передові загони степовиків) воїн, у якого не було бурдюка, міг непомітно штрикнути ножем під бік товариша і на його бурдюці рятуватися плавом…
І так тривало всю ніч.
Але всі переправитись на той бік не встигли.
Коли під ранок Дарію доповів Гобрій, що за даними розвідки (а вона чи не єдина у всьому війську зберігала спокій і порядок), об'єднане скіфське військо вже винищує окремі піші загони персів на відстані польоту стріли від ріки, владика велів зруйнувати міст. Гобрій мовчки кивнув бородою на знак згоди і зник в дощовій пелені. І міст було зруйновано на очах у тих загонів, котрі, відбиваючись від степовиків, ще тільки-но підходили до ріки. Дарій пожертвував
