Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Так того ранку у перських воїнів з'явилася надія і віра у їхню перемогу.
У Дарія ж її не було, і він, перевертаючись з боку на бік під вовняним плащем, з тривогою думав: як відірватися од скіфів, уникнути битви і швидко, не блукаючи, дістатися Істру?
Думав і не знаходив відповіді.
Коли Гданфірсу передали слова Дарія не турбувати його, доки він відпочиває, Гданфірс тільки головою похитав і язиком прицмокнув:
– Ловко!.. Не інакше, як воїни Дарія вже втратили бойовий дух, і цар хоче його підняти своїм вигаданим спокоєм… Ах, як ловко придумав перський цар із своїм спанням!.. Даю голову під заставу, що він не спав усю ніч і зараз не спить. Але ця хитрість йому вдалася, і в його таборі зараз панує пожвавлення. Виявляється, Дарій не такий уже й прямий, як я думав. Та ми теж задніх не звикли пасти. Цар підняв дух своїм воїнам, а ми той дух і зіб'ємо. І теж хитро та ловко!..
І скіфи збили персам бойовий дух справді ловко, хитро і просто.
Ось як розповідає про те Геродот у своїй «Історії» (Книга четверта. «Мельпомена»):
«Коли скіфи вже стояли у бойовому строю, то крізь їхні ряди прошмигнув заєць. Побачивши зайця, скіфи відразу ж кинулись за ним. Коли ряди скіфів змішалися і в їхньому стані здійнявся крик, Дарій запитав, що означає той шум у супротивника. Дізнавшись, що скіфи ганяються за зайцем, Дарій сказав своїм близьким: «Ці люди глибоко зневажають нас, і мені тепер ясно, що Гобрій правильно розтовкмачив про скіфські дари. Я сам бачу, в якому становищі наші справи».
І було так, що Дарій підняв своєму воїнству дух, а скіфський заєць в один мент його збив.
І вишикувалися скіфи на рівнині в бойові шеренги, і вже їхні горласті задираки почали брати на кпини супротивника:
– Ей ви, перси! Чи вже виспався ваш цар? Якщо виспався, то хай виходить. Він просив у нас битви, ми прийшли дати вам битву! Як ви хочете, так ми вас і розколошматимо! Бо чужі прохання ми завжди виконуємо!
Затрубили труби, в кількох місцях перси розсунули вози, якими був захищений табір, і кіннота почала хвиля за хвилею виплескуватися із табору і ставати бойовими рядами напроти скіфської.
Виїхав і став на узвишші Дарій із своїми близькими.
– І справді їхній цар виспався! – галасують скіфські задираки. – Вдома, видно, заважали йому, так він до нас прийшов спати.
– Ой, глядіть, перси, бо багато вас сьогодні засне вічним сном!
Ось уже обидві сторони вишикувалися на рівнині, можна й починати. Але скіфи чомусь не спішать нападати першими. Дарій теж вагається подати сигнал. За ним стоїть рівними рядами гвардія «безсмертних», і для неї через увесь табір на захід уже приготовлений широкий вихід. Це на випадок утечі. Кіннота – лучники і списоносці – будуть прикривати, а «безсмертні» втікатимуть з царем, як будуть непереливки…
Трубачі, піднісши вгору мідні труби, чекають помаху царської руки. Дарій уже зводить руку, як зненацька на супротивному боці зчиняється весела метушня… Передні вершники, зламавши стрій, носяться сюди й туди, свистять, регочуть…
Гру яку затіяли, чи що? Дарій повільно опустив руку, і трубачі трохи ослабли, передихнули.
Що скоїлося? Чому скіфи, зламавши бойовий стрій, гасають сюди й туди? Та ось до узвишшя, на якім стоїть цар, мчить начальник лівого крила кінноти, і на лиці в нього розгубленість, подив.
– Що там?.. – швидко питає цар. – Вони збожеволіли? Чи перешиковують свої ряди?
– Заєць, великий царю! – кричить начальник кінноти.
– Який заєць? – не йме віри Дарій.
– Звичайний… скіфський.
– Я питаю, в чому річ?! – вже кричить цар. – Кого ловлять кочовики на наших очах?
– Скіфи ганяються за зайцем, великий царю, – пояснюють уже близькі царя. – Вони побачили зайця між їхніми рядами і вирішили його, поки не почався бій, зловити.
Скіфи, ганяючись за зайцем, реготали, свистіли, улюлюкали… На персів навіть не дивилися, ніби тих уже й не було.
Потемнів на лиці Дарій, нічого не сказав, а мовчки повернув свого коня у табір. Воєначальники переглянулись між собою, і ніхто з них не зважився подати сигнал до початку битви.
Скіфи з реготом ловили зайця, а перси, підбадьорені того ранку своїм царем, в один мент так занепали духом, що, зламавши стрій і не чекаючи команди, повернули у табір.
Скіфи навіть не переслідували їх.
Не було вже такої потреби.
– Навіщо?.. – хитро посміхався Іданфірс на чолі свого війська і мружив променисті очі. – Заєць все зробив, що треба було.
Того дня, побачивши, як скіфи з галасом і безтурботністю, наче ті діти, ловлять на очах у його війська зайця, Дарій зрозумів, що похід він програв. І програв без вирішального бою, якщо не рахувати дрібних сутичок.
Ще день тому, хоч і збирався він повертати коней до Істру, але ні-ні, та й вагався, на щось сподівався, на чудо, зрештою, то тепер він уже і не вагався, і не сподівався ні на що! Ясно було одне: ці скіфи дуже схожі на саків, а тому треба пошвидше відходити до Істру! Але як це непомітно зробити на очах у всієї скіфської орди? Адже досить йому зробити хоч один крок на захід, як кочовики крикнуть:
«Перси тікають!..» – і тоді почнеться… Ні, не бій, а різанина. Але тікати треба, і тікати по змозі непомітно.
…Чим більше впаде у воду, тим більше буде решті на мосту…
Утвердившись у такій думці, він викликав Гобрія і сказав:
– Мені потрібна надійна порада, як нам безпечніше повернути додому. Говори, Гобрій, ти завжди відзначався кмітливістю.
– Царю мій! – Гобрій вирішив говорити всю правду. – Я чув і раніше про неподоланність цього народу, а тут я ще більше переконався у цьому, бачачи, як вони знущаються з нас.
– Так, – згодився цар. – Коли вони ловили зайця на наших очах, вони знущалися з нас.
– Цей народ не можна поневолити, – Гобрій не добирав слів. – Нам треба йти до Істру. І йти негайно. Сьогодні ж. Наприклад, вночі. І йти швидко, щоб скіфи нас не випередили і не знищили міст на Істрі. Той міст – єдине наше спасіння.
– Але як непомітно вийти із табору?
Гобрій на мить задумався.
– Треба по всьому табору розпалити великі багаття,
