Мобі Дік або Білий кит - Герман Мелвілл
— Людина за бортом! — крикнув Дагу, що перший отямився серед загального сторопіння. — Цебро сюди! — і, вхопившись однією рукою за слизький гордень, для більшої безпеки ще й став однією ногою в цебро. А матроси підтягли його горденем угору й опустили на китову голову, перше ніж Тештіго встиг поринути в ній до дна. Тим часом на судні зчинився страшний переполох. Визираючи через борт, моряки бачили, як безживна доти китова голова враз почала здригатися й шарпатися ледь нижче поверхні води, ніби її захопила якась разюча думка; але то був тільки нещасливий індіанець, що, борсаючись там, мимоволі показував, у яку грізну глибину вів поринув.
І саме в ту хвилину, коли Дагу, стоячи на голові, відплутував гордень, що зачепився за великий блок розбиральних талів, почувся несподіваний гучний тріск. На превеликий жах усім, один із двох величезних гаків, на яких висіла голова, зірвався, і важезна брила голови шарпнулася вбік, аж увесь корабель п’яно захитався й задвигтів, ніби його штовхнуло айсбергом. Видно було, що й другий гак, на який тепер припадав увесь тягар, ось-ось зірветься, тим більше, що голова різко гойдалась на ньому.
— Стрибай сюди, стрибай! — загукали до Дагу матроси; але негр, однією рукою держачись за великий блок — так, щоб зависнути на ньому, коли голова відірветься зовсім, — усе ж виплутав гордень і тичкой попхав цебро в «колодязь», стінни якого вже зступилися. Він гадав, що похований там гарпунник зможе вхопитись за цебро і його пощастить витягти.
— Що ти робиш, Дагу! — закричав Стаб. — Хіба так його врятуєш? Ти йому голову розвалиш тим цебром, воно ж усе залізом окуте! Стій, кажу!
— Всі від блоків! — раптом розітнувся чийсь голос, наче ракета вибухнула.
І майже в ту саму мить величезна голова з громовим сплеском шубовснула в море, немов Столова скеля, що звалилась у вир Ніагари.[116]
Корпус «Пеквода», звільнений від тягаря, гойднувся в другий бік, блиснувши мідною обшивкою, і всім аж дух захопило, коли вони крізь запону бризок розгледіли Дагу, що висів, учепившись у блок, і розгойдувався разом з ним над водою і над їхніми головами. А тим часом бідний Тештіго, похований живцем, поринав на морське дно, і не було йому рятунку! Та ледве опали ті бризки, що застували очі, як над фальшбортом мелькнула чиясь оголена постать із розрубним мечем у руці. А ще за мить лункий сплеск звістив, що мій відважний Квіквег пірнув рятувати товариша. Всі ми, як один, кинулись до фальшборту і вбирали очима кожну бульку на воді, але минала секунда за секундою, а ні жертви, ні рятівника не видно було. Кілька матросів уже стрибнули в човен, що гойдався коло борту, і трохи відпливли від корабля.
— О! О! — скрикнув раптом Дагу, що й досі що висів на блоці, тепер уже нерухомому. І ми, вихилившися ще далі за фальшборт, побачили, як з блакитних хвиль вигулькнула рука. Дивне то було видовище — наче та рука вистромлялася з трави, що росте на могилі.
— Обидва! Обидва! Обидва там! — знову радісно загорлав Дагу, і незабаром ми всі побачили, що Квіквег завзято гребе однією рукою, а другою тягне за довге волосся індіанця. Обох підняли в човен, що чекав на них, і швидко приставили на «Пеквод»; але Тештіго довго не могли відволодати, та й Квіквег мав не дуже бадьорий вигляд.
Як же він спромігся здійснити свій високий подвиг?
Пірнувши вслід за головою, що повільно опускалася в глибину, Квіквег кількома скісними ударами гострого меча прорубав велику дірку в її основі, а тоді, кинувши меч, застромив глибоко всередину й угору свою довгу руку і за волосся витяг назовні бідолашного Тештіго. Потім він розповідав, що спочатку намацав ногу, але, добре розуміючи, що за ногу тягти не слід, бо з цього можуть вийти великі труднощі, запхав ту ногу назад і вправними рухами перевернув індіанця всередині голови так, що за наступною спробою той вийшов назовні випробуваним давнім способом: головою вперед. Ну, а сама китова голова в той час поводилася так добре, як тільки можна було сподіватись.
Отак завдяки відвазі й великій акушерській вправності Квіквега Тештіго був успішно визволений із жахливої, вкрай невчасної і, здавалось би, безвихідної скрути; можна сказати, що він удруге народився на світ. І цієї науки нізащо не слід забувати. Людям слід би навчатись акушерства так самісінько, як фехтування, боксу, верхової їзди та веслування.
Я знаю, що багатьом жителям суходолу ця дивовижна гейхедцева пригода напевне здасться неймовірною, хоч дехто з них, можливо, й сам бачив, як на землі хтось падає в яку-небудь цистерну, або принаймні чув про такі випадки; вони трапляються нерідко, і то з куди менш вагомих причин, коли зважити, яка надзвичайно слизька була цямрина спермацетового колодязя під ногами в індіанця.
Та, може, хтось проникливо спитає мене: «Як же так? Ми вважали, що комірчаста, наповнена жировою речовиною голова кашалота — найлегша, найбільш коркоподібна частина його тіла, а ти твердиш, ніби вона тонула в морській воді, яка має куди більшу питому вагу, ніж у неї. От ми тебе й спіймали!» Аж ніяк: це я вас спіймав. Адже до того моменту, коли бідолаха Теш упав у «скриню», з неї було майже до кінця вичерпано її легший вміст, і лишилися тільки щільні сухожильні стінки — наче молотом прокована субстанція, набагато важча, як я вже казав, від морської води: шматок її тоне майже так само швидко, як свинець. Та схильність цієї речовини швидко йти на дно була в даному разі врівноважена іншими частинами голови, не відокремленими від неї, і тому вся голова тонула дуже повільно, неквапливо, даючи Квіквегові чудову змогу виконати його майстерну акушерську операцію, так би мовити, на ходу. Так, справді, це були, можна сказати, пологи експресом.
Але якби Тештіго й загинув у тій голові, це була б вельми почесна смерть: він захлинувся б у найбілішому, найчистішому запашному спермацеті, а його домовиною, катафалком і гробницею стала б найпотаємніша внутрішня порожнина кита, його святая святих. Я можу пригадати тільки один приклад іще приємнішого кінця; солодку смерть того бортника в штаті Огайо, котрий,
