У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

- Я в цьому не сумніваюся. Пішов би і сам, та не можу ж лишити важку дружину.

- Так-таки нічого й немає в неї? – перепитав Карпо співчутливо.

- А таки немає, - глибоко зітхнув Пилип, - коли не рахувати любові до мене. Адже виходила мене в шпиталі, а опісля вдома. Та й у путі була і поміччю, і розрадою.

- Бачу, що, окрім вроди та здоров’я, нівроку, має й добре серце та веселу вдачу. А цього за гроші не купиш. То хоч перевдягнутися має в що?

- Лахів у неї на якийсь час стачить, тішиться ними. Надарували родичі перевдяганок чимало, як ми виїжджали, хоч і убогі. Дружні вони, прихильні з-поміж себе, даруй, не такі, як ми отут.

- Слава Богу й за те, - подивився Карпо на невістку, що порпалася у вузлах коло повоза, спинаючись на пальці. – Часу в мене обмаль, то може ще сьогодні сходимо до дядька Харитона, попросимо допомгти й тобі лісом на хату чи ще чимось.

- Ти просто вирвав у мене це бажання, - придавив Пилип братове коліно. – Бо ж як почув, що  збираєшся на ті змаги, ледве не заплакав. Сам же знаєш, не дуже люблять мене дядько, а ще коли дізнаються, що одружився на бідній, на його думку, чужинці, то вже й зовсім мені не поздоровиться.

- Такий він уже є, ніякою красою його не проб’єш. Ні-ні! Йому, як і покійниці-матері нашій, щоб волякою була та придане багате мала, а все інше – марниця.

- То коли підемо до дядька? – нетерпеливився Пилип.

- Нехай, думаю, спершу жінки помиються, а ми за ними, бо ти ж з дороги. А тим часом вернеться Домка, то повечеряємо й підемо.

- А до вечері не краще? – обережно поцікавився Пилип.

- Обізлиться старий, що ще щось не допорав, - стримував Карпо брата. – Домовимося попрацювати завтра в нього на подвір’ї, бо там чорт ногу зломить. Ти підгрібатимеш сміття, а я щось тяжче собі візьму, - подивився Карпо співчутливо на брата.

- Відпочину за ніч, то і я щось осилю, а Оксані скажеш, що йдемо лише навідати…

- Я б і один пішов, та воно краще, коли й ти догодиш старому увагою. Адже прошаками, як каже твоя Оксана, йдемо. Та коня його не забудь похвалити, - наставляв, - там не кінь, а звірюка! Нікого до себе, окрім старого й мене, не допускає й близько…

Тим часом зовиці-ятрівки простували до річки.

- Верети тоті прати взялась-ти? – спитала Ганну Оксана, вказуючи очима на рядна.

- Оці? – ледь стримувала себе Ганна від отієї зовичиної мови. – Це рядна в нас. Запам’ятовуй наші назви, бо тут тебе не зрозуміють.

- Буду, сестро, старала-м. То ті рядна-рябчаки прати маємо? – не вгавала.

- Та ні, завісимося ними в лозах від людей.

- То там якась калабаня?

- Яка калабаня? Річка Тясмин у нашому березі.

- То ми на тоту річку йдемо, що переїздили по мосту?

- А то ж куди ще?

- Або, гадаєш, я здогадувалася, куди йдемо? Йой! Бачу вже! А тен берег чий же? - спитала, як перевалили горба.

- Оцей, що проти нас, тепер наш із Карпом, а тамтой – твій і Пилипів.

- То й у нас є берег? – як дитина, схопила Оксана на радощах Ганну за руку.

- А як же? У нас свій, а у вас свій!

- А Пилипко вогорив, що у нас нічо немає, бо мамин парцелик Домка має гейби посідати, - подивилася Оксана в очі супутниці.

- Домці, сестро, - зітхнула Ганна, - мабуть, він уже не потрібний. Дуже вона хора. Ледь здужає ходити.

- Ганко! Ти ж направду, як богиня, гарна! – не втрималася виказати свого захоплення Оксана. – Любить тебе пан Карпо?

- Не дуже, сестро, - мимоволі зітхнула та, – і що далі, то менше.

- Пилипко мій не такий, хай здоров буде! Він не вирвитуз є, не батяр, не здрайця, як гинші, аби-м так жила!

- Ти куди гарніша, Оксанко! – захоплювалася гостею Ганна. – Як налита і силою, і жіночістю! Таку й на край світу повезеш, очманівши! – вертіла вона купальницю навкруг себе.

- Заглядалися газди на ня, холера би їх узяла, а я Пилипка немічного покохала-м, бо – офіцір!

- Який він тепер офіцір? – згасила Ганна мову співбесідниці. – Хіба знову піде до солдатів?

- Списали його, сестро! Геть списали, казав. Урльоп дали. А козакам землю даватимуть?

- Може. Підемо у воду, поки нікого не видно, - щулилася від прохолоди Ганна.

- Підемо, лем я не плаваю, сестро!

- Колись навчу, а тепер на мілкому мийся, - і Ганна шубовстнула в тихі хвилі Тясмину, аж вода завирувала.

Милися, розпускали і міряли коси, і Ганна мусила визнати, що в Оксани коса куди пишніша. Від бронзового тіла зовиці аж пашіло жаром.

- Коб була-м така біла, як ти, Ганко. А то, най його шляк трафить, гейби в лепі вся! – сміялась вона, тримаючись за досить опуклий живіт. – В Пилипка також тіло біле, аби здоровий був!..

- А не зашкодить тобі холод, сестро? – вказала поглядом Ганна на живіт зовиці-ятрівки.

- А то чо? Звикла до того в газдів. Чей же і зимою, вважай, роззутою ходила-м, зарібки гарувала-м.

- Добре, що ти по них, а