Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс

В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…

Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харків: Фоліо, 2010).

І ось такий незвичайний чоловік і державний муж, володар, як тоді казали, козацької України, або – Козакії, високоосвічений інтелігент, поліглот, бібліофіл, який мав унікальну бібліотеку, меценат, полководець, політик, державний діяч, поет зрештою (деякі його поезії навіть стали народними піснями, хоча б «Ой горе тій чайці-небозі…»), і раптом…

Ні, ідеальним він, попри все, не був, певні вади таки мав (а хто тоді був без гріха, чи хто тепер без нього?), але поклав своє життя на вівтар служіння Україні, і раптом…

Ні, він був і залишився однією з найсуперечливіших постатей нашої історії, крім прихильників мав багато й ворогів, але позитив у нього завжди перемагав негатив, і раптом…

Раптом серед ночі (бодай і чарівно-місячної) – викрав, як заголосила пані Кочубеїха, її малолітню дщерь…

Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилі свого віку, коли вже до чоловіка стає ближчим Господь, а не коханка…

На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 років був при булаві і до кінця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останні, найтяжкіші й трагічні. І було йому вже 65 років.

Хоча… Написав «вже» і задумався. Хіба це вік – шістдесят п’ять років? Правда, як на сьогоднішні виміри, а на виміри тих часів такий чоловік у такому поважному віці вже – дід…

І в такому віці – такому, зрештою, статусі – він захопився юним дівчам.

Чи все-таки був правий Поет, який застеріг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?

«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»

Гм… «Все возрасты…» Так уже й усі?

Хоча, дива трапляються. Бо хто її збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тільки й думав, що про любов (у світлі, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи і юної дівчини Мотрі Кочубеївни – чи буває така любов?), як з Австралії новина прилетіла. 106-річна (стошестирічна!) довгожителька, якась Марджорі Геммерд, заявила, що вона зустріла любов усього її життя.

До сто шостого року свого життя пані Геммерд ніколи не була замужем і з любов’ю, ясна річ, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле їй друге сторіччя, як послав перше, вона і його проживе без любові, не відчуваючи від того аніякої ущербності. Аж тут раптом…

Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шість!) років свого життя, закохалася в якогось містера Кроуфорда, 73 років. Уявляєте, яка в них вікова різниця? Але й він теж закохався в неї.

І – любов. Як зізналася щаслива жінка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 років вона вже мала?)

Закохані живуть у будинку для людей похилого віку – ще одна новина! – і запевняють, що їхні стосунки – як і почуття – ідеальні.

Гм-гм-гм…

«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагоді, як старі друзі», а різниця у віці – 106 років молодій, 73 роки молодому – їм здається, що вона не має значення.

Головне, що в них любов. Головне, що пані Геммерд, проживши 106 років, нарешті зустріла свого судженого, а з ним і любов «на все життя».

От і намагайся після цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Ні, ЛЮБОВ!) Годі, годі! Досі це не вдавалося нікому збагнути: а що ж таке любов? І певні, що нікому й не вдасться, бо це – любов. Ні, ЛЮБОВ – і цим все сказано!

А що він за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому світі? Але ж йому тоді можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадає таке щастя, таке везіння – кохати дівчат і жінок до кінця свого віку – жагуче й нестримно.

Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.

Це тоді, як він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигирині (тоді столиця гетьманської України, починаючи з часів Богдана Хмельницького), зазнайомився там і швидко одружився з удовою (дещо старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального судді в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тоді водилося і тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою відкрив Мазепі шлях до влади і значного становища в тогочасній Україні – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займає високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в уряді козацької України.

Ганна була гарною і просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жіночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такої людини!

Ні, Івану Мазепі таки здорово поталанило – щоб і багата, і гарна, і мала такого батька. Щось одне з трьох – і то вже вважай тобі повезло з оженінням, а тут зразу стільки всіляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-політичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального судді – навіть при дворі гетьмана – двірцеві чвари були їй нудними. Вона всю себе віддавала родині та маєтково-господарським клопотам – власним (мала землі понад річкою Россю, близ Корсуня) і чоловіковим (на Лівобережній Україні). Якихось детальніших відомостей про неї не збереглося, як не знано, чи мала вона дітей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві, тоді таке часто траплялося.

Правда, відомо з історичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тоді був у військовому поході) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тоді вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – і це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиним