Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
— Анрі!
Озирнувшись, він побачив свою сестричку, а поруч неї стояла ще одна дівчинка. Вона була старша за Катрін — ровесниця йому. Анрі здогадався, хто це, але спершу не міг промовити й слова від подиву. Сестричка пояснила:
— Ми шукаємо тебе. Марго хотіла тебе побачити.
— Ви завжди такий замурзаний? — спитала Маргарита Валуа, сестра короля.
— Та це я дині їв, — відповів Анрі й ураз засоромився. — Стривайте, я й вам принесу.
— Дякую, я не можу.
— А, вже знаю! Шкода забруднити таку гарну сукню.
Марго всміхнулась, подумавши: «І обличчя. Цей селюк і не бачить, що я підмальована».
Яка то була дівчинка! Анрі ще ніколи не бачив такої. Катрін, його сестричка, що її він так любив, здавалася поруч неї якоюсь пастушкою, хоч була в святковому вбранні. Щічки у Маргарити цвіли, як троянди або гвоздики, — та й ті ще могли б позаздрити. Біла сукенка щільно облягала стан, а нижче роздималася цупким широким дзвоном і вся аж мерехтіла від золотого гаптування та барвистих самоцвітів. Черевички були теж білі, тільки на них налипло трохи землі. Враз надумавшись, Анрі став навколішки й губами пооббирав ту землю. Тоді підвівся й сказав:
— Руки в мене не дуже чисті.
Сказав не вельми приязним голосом, бо помітив, що дівчинка гордовито посміхається. Тому ж таки він відвів сестру трохи набік і зашепотів до неї — але досить голосно, щоб чула й Марго:
— Ось зараз я задеру їй сукню, подивлюся, чи такі в неї ноги, як у всіх дівчат.
Посмішка на личку в юної принцеси застигла. Тоді він ще додав:
— А який у неї ніс довжелезний! Веди її назад, Катрін.
Принцесине личко плаксиво, скривилось. І зразу Анрі став дуже чемний.
— Панночко, я просто дурний сільський хлопчисько, а ви справжня пишна панна, — сказав він запобігливо.
А його сестра повідомила:
— Вона вміє латиною.
Анрі звернувся до Марго стародавньою мовою й спитав, чи вона вже заручена з якимсь принцом. Та відповіла: «Ні», — і так він дізнався, що матуся, певне, розповіла йому казку, що все те їй наснилось. Одначе подумав: «Чого нема, те ще може бути». А поки що відзначив:
— Ваші два брати втекли від мене.
— Мабуть, вони злякались вашого запаху. Від принців так не тхне, — відказала Маргарита Валуа і наморщила свого задовгого носа.
Анрі Бурбон образився й запально спитав:
— А ви знаєте, що означає «Aut vincere aut mori»?
Вона відповіла:
— Не знаю. Але я спитаю в матері.
Обоє з викликом дивились одне на одного. Та враз мала Катрін злякано озвалась:
— Глядіть, он хтось іде.
До них справді йшла якась дама, очевидно, придворна, може, навіть принцесина вихователька, бо вона спитала несхвально:
— З ким ви розмовляєте, панно? Що це за хлопчисько-замазура?
— Та це нібито принц Наваррський, — відповіла Маргарита.
Дама відразу зробила низенький реверанс.
— Ваш батько вже приїхав, принце, і хоче вас бачити. Тільки спершу треба вмитися.
Супротивниці
А тим часом його мати Жанна д'Альбре вела розмову з Катериною Медічі. Та була надзвичайно люб'язна, виявляла готовність до згоди й намагалась обминати всі дражливі питання. Але протестантка в запалі навіть не помічала того — чи просто вважала за хитрощі.
— Наша віра ніколи не змириться зі своїми ворогами! — вперто твердила вона. І присягалась: — Якби у мене в одній руці було моє королівство, а в другій син, я б і їх воліла кинути в безодню морську, ніж поступитися.
— Е, що там віра, — казала огрядна чорнява Медічі худенькій білявій д'Альбре. — Час уже нам братися й за розум. Через наші нескінченні усобиці ми втратимо Францію, бо я мушу пускати в країну іспанців, щоб дати раду вам, протестантам. А я ж зовсім не почуваю до вас ненависті і, якби можна, рада б відкупити у вас вашу віру.
— Еге, ви таки гідна дочка флорентійського міняйла[11],— зневажливо відказала Жанна. Те, що довелось вислухати їй самій, здавалося їй ще багато образливішим. Та Катерина нітрохи не збентежилась.
— Це ж ваше щастя, що я італійка! Французька католичка не запропонувала б вам таких вигідних умов миру. Ваші одновірці матимуть повне право вірити й молитись по-своєму, а крім того, я надам їм надійні захистки — укріплені міста. Нехай тільки вони кинуть розпалювати ворожнечу до католиків і нападати на них.
— Я бог гніву[12], каже господь!
Збурена до глибини свого єства Жанна схопилася з крісла. Зате Катерина сиділа собі спокійно, згорнувши м'ясисті, в ямочках руки, внизані перснями.
— Ви гнівні того, що вбогі,— сказала вона. — З війни ви маєте зиск. А я дам вам грошей, то й нащо буде воювати?
Таке безмірне нерозуміння й зневага довели Жанну до нестями. Вона трохи не кинулася з кулаками на цю гладуху. Затинаючись, вона вигукнула:
— А скільки ви платите полюбовницям мого чоловіка, щоб вони підбивали його воювати проти нашої віри?
