Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
— Панове, що це за птиця? — спитав Анрі через плече.
— Обережно! — шепнули його супутники. — Це король Франції.
Ось обидва гурточки спинились один перед одним; юний король стояв навпроти малого принца Наваррського. Він стояв нерухомо й чекав, щоб Анрі підійшов. А той не поспішаючи розглядав його. Карл Дев'ятий мав на собі не тільки білого берета — він весь був у білому. Шию його огортали пишні білі брижі коміра; голову, наче вмощену в ті брижі, він трохи повернув набік і дивився скоса. Його погляд, проникливий і сумний, ніби промовляв: «Знаю я тебе. Мені вас усіх доводиться знати, я й не радий».
Анрі відчув, що йому стає весело — вперше, відколи він тут. Він був би зареготав, але з-за спини йому ще раз шепнули: «Обережно!» Тоді семирічний хлопчик спершу бундючно випнув груди перед дванадцятирічним, а потім уклонився йому аж у ноги й півколом махнув правою рукою над самою землею. Вдруге, втретє вклонився він так Карлові з правого, з лівого боку, тоді ще й ззаду, аж дехто з Карлового супроводу захихотів. Одначе Ларшан, дворянин із почту Жанни д'Альбре, поважно став перед Карлом на одне коліно й пояснив:
— Ваша величносте! Принц Наваррський ще ніколи не бачив великого короля.
— А сам він ніколи ним не буде, — сказав Карл, ніби впустив ті слова, і зразу міцно стулив губи, над якими нависав м'ясистий ніс.
Тоді Анрі розсердився; його лагідні, приязні очі зблиснули, і він вигукнув:
— Глядіть, не скажіть цього при моїй матері, та й при вашій, що править замість вас!
Ті слова, як на королівські вуха, вже були образою, і пани позад Карла Дев'ятого аж злякались. А сам він тільки заплющив очі; але в ту мить затямив собі дещо назавжди.
Анрі відразу й заспокоївся і невимушено звернувся до двох інших хлопчиків.
— Ну, а ви? — спитав він підбадьорливо, бо вони здались йому якось дивно збентеженими. Це від того, що він ще не скуштував придворного виховання.
— Мене називають монсеньйором, — сказав перший із двох малюків, одноліток Анрі.— Такий у мене титул, бо я найстарший із братів короля.
— А мене звуть просто Анрі.
— О! І мене теж, — по-дитячому жваво закричав монсеньйор, і обидва хлопчики зацікавлено обдивились один одного.
— А динь у вас нема? — спитав Анрі, не гаючись.
Менший з королевих братів засміявся на ті слова, мов на жарт. Видно було, що малому не часто випадає радіти й сміятись.
Діти стояли під деревом, і десь високо в його гіллі заспівала якась пташка. Всі троє позводили очі вгору. А озирнувшись, побачили, що король уже простує далі й весь почет за ним. Обидва супутники принца Наваррського завели розмову з королівськими придворними й забули про нього. Анрі шепнув:
— Треба пороззуватись.
Умить він скинув черевики й подерся по стовбуру. А долізши до гілля, сказав тим двом:
— Ось зараз я щезну. А ви що, боїтеся?
Та коли він справді зовсім сховався серед листя, й вони не захотіли відставати: роззулись і теж полізли на дерево. Анрі пояснив їм:
— Тут нас нізащо не знайдуть. Вони шукатимуть нас повсюди, а ви тим часом поведете мене… я скажу куди. Ні, ні, не видирайте пташенят! Хіба ви не бачите, що це жовтодзьобі? Отакі самі змостили гніздо у мене перед вікном удома, в По.
Кілька придворних повернулися, роззираючись кругом, тоді порадились і рушили в інший бік. Троє хлоп'ят умить позлазили з дерева, і нарешті Анрі дістався з ними куди хотів, тобто на город. Жадані овочі лежали на чорній землі; він сів просто долі, зарив у землю руки й босі ноги і радісно прошепотів:
— Ой, гарно ж тут!
Бо повітря пахтіло городнім зіллям, і Анрі відчував на язику його смак — і цибулі, й салату, й часнику.
— Ну, а ви що? — спитав він.
Ті двоє стояли й дивились на свої вгрузлі в пухкий грунт ноги.
— Тут земля, брудно, — відказали обидва.
Та Анрі вже побачив городника. Впізнавши принців, той простолюдин нишком подався геть.
— Іди сюди, а то погано буде! — гукнув Анрі.
Тоді чолов'яга, зігнувшись у поклоні, підійшов до них.
— Ножа маєш? Вибери найспілішу диню.
Аж ум'явши добру половину дині, Анрі заявив, що вона водява й кисла.
— Кращих у вас нема?
Городник почав виправдовуватися, що літо, мовляв, дуже дощове.
— Я тобі прощаю, — сказав Анрі. Тоді заходився розпитувати його про город та як йому живеться, а сам тим часом доїдав диню. — Приїзди до нас у Наварру, я тобі дам наших динь покуштувати! — похвалився він. — Ну, чого рота роззявив? Не знаєш Наварри? Це такий край, більший за Францію. І дині у нас здоровезні.
— І черево в тебе! — обізвався другий Анрі, якого називали монсеньйором. Бо його новий кузен ум'яв цілу диню сам-один. І навіть спитав:
— Може, почати ще одну?
— Ненажера, — кинув Анрі Валуа, однак це йому дарма не минулось. Анрі Бурбон гукнув:
— А ось я тобі носака дам! — І вже підняв ногу. Та не встиг він підвестись, як другий Анрі чкурнув навтікача. За ним, рюмсаючи, побіг його менший братик. Анрі зостався переможцем.
Повз нього пробігло кролятко, і він кинувся ловити його. Кролятко сховалось, Анрі знов його сполохав,
