Цурпалки - Марина Соколян

5.3 Будь терплячим. Призначення не залежить від твоїх бажань. Бажання — лише шори на твоїх очах, що завадять тобі побачити найважливіше. Не бажай збагнути. Чекай, удосконалюй себе, і прозріння буде твоєю винагородою.

5.4 Будь цілеспрямованим. Не шукай інших шляхів, коли для тебе є лише один. Коли ти відчуєш, що Призначення обирає твій шлях, не відволікайся ні на мить. Ні пошук задоволень, ні накопичення знань не наблизять тебе до мети, а лише витратять час, випозичений тобою у вічності.

* * *

Іштван відвів її додому і поклав до ліжка. Змучена і, до того ж, так і не ознайомлена з поняттями сором’язливості та обачності, Елоїза зовсім не пручалася. Вона заснула миттєво, зігріта душнуватою, просякнутою запахом меліси, атмосферою помешкання її нового знайомого.

Кімната була темною і невеличкою, вміщаючи лише одномісне ліжко, старовинний сервант, кривобоке крісельце і смугасті сутінки, що сочилися зі щільно зашторених вікон. Над ліжком горів зеленим неоном все той же символ трикутника. Зосередження. Терпіння. Цілеспрямованість.

Іштван сидів поряд, спостерігаючи за її диханням та сонними незадоволеними гримасами. Він не міг збагнути, як і за що найбільше таїнство його смертної долі відбулося таким недоречним чином. Його колеги з Церкви роками чекали свого Призначення і знаходили його в зайняттях гідних і важливих. А він…

Молодий прихильник новомодного вчення тяжко зітхнув і вдався до медитації. Йому, одному з небагатьох, часто вдавалося досягти повного відсторонення від себе та усвідомлення присутності Гравця — найвищого божества, втілення самого Призначення. Таке відчуття завжди дарувало Іштванові впевненість у собі та в обраному шляху до самовдосконалення. Завжди, та не сьогодні. Він нервував і постійно виринав із теплого мороку, аби пересвідчитися, що відчуття щодо жінки, яка відсипалася на його ліжку, не змінилося. Якби ж то!

* * *

Книга основ:

1.1 Є лише єдина сутність, непідвладна Призначенню, але уособлення найвищої волі. Його існування не має причини, оскільки є причиною для існування світу; Його існування не має сенсу, бо є сенсом всього сущого. У нього немає імені. Його ім’я — Сила, його ім’я — Доля.

1.2 Іще називають його: Гравець.

* * *

— Я мушу йти, Іштване. Я втомилася. Не можу більше слухати твої нескінченні проповіді.

— Елоїза, що ти говориш?! Ми — частина одного цілого, ми мусимо бути разом. Невже ти так не зрозуміла? Ти для мене — єдиний…

— Мовчи!

Вона притисла пучки пальців до скронь; її чоло прорізала глибока зморшка, а кутики вуст вигнулися у судомі гіркоти. Елоїза змінилася за кілька тижнів, які провела у товаристві несамовитого Іштвана. Раніше вона вважала, що може витримати будь-якого чоловіка, аби лише його ставлення до неї було відповідним. Тепер же вона починала розуміти, що і її витримці є межа. До цього молодого чоловіка вона відчувала… відразу. Це почуття виникало повільно, після тривалого бродіння, настояне на його солодкій, нудотній відданості. Він якось прикипів до неї, присмоктався, мов п’явка, відмовився від усього, аби лишень бути з нею, бачити її, відчувати поряд. Елоїза, спочатку причарована його пристрастю, дуже швидко зрозуміла, що її прихильність сягає зовсім не так далеко. Іштван немов збожеволів.

— Мовчи… Іштване. Ти стільки зробив для мене. Але я, вибач… більше не можу. Ти не відпускаєш мене, ти обмежуєш мій простір. Я не можу поворухнутись, не можу продихнути…

— Якщо ти підеш, моє життя закінчиться. Я просто загину. Так завжди трапляється з тими, хто не виконав Призначення…

— Якщо я залишусь, тоді загину я. Просто задихнусь в твоєму товаристві. Я була поганим Призначенням, вибач.

— Не йди, Елоїзо!

Двері зачинилися. Все. Порожнеча. Беззмістовна чорна безодня.

* * *

Книга Прозрінь:

4.1 Той, Хто Не Має Призначення, перебуває поза площиною існування. Він перебуває там, де час перетворюється у простір, а простір змінює форму. Його влада — бути собою в ту коротку мить, коли всесвіт завмирає, перетворюючись в одну із безлічі своїх проекцій.

4.2 Лише Той, Хто Не Має Призначення, має владу поєднати початок і кінець, аби розпочати наступний цикл існування.

4.3 Історія попередніх циклів буття нам невідома. Відомо лише, що вони передували нашому, як сон передує пробудженню.

4.4 Завтра ми побачимо інший сон — про те, як прокинулися. І майбутнє стане теперішнім, а минуле — сном теперішнього про вчорашнє. І так буде завжди, доки Він пильнуватиме на межі наших сновидінь.

* * *

Гравець затримав подих. Біла кулька стрімко долала відстань. Зіткнення, удар. Кульки мчать в різні сторони: біла летить геть, а чорна — точно до лузи.

— Вхуу!

— Суперовий удар, Макс! Точно за призначенням! Я думала, ти ганятимеш чорну по столу ще з чверть години. А ти — один удар, і готово. Казав, погано граєш, брехло!

Макс улещено всміхнувся, натираючи крейдою кінчик кийка.

— Ну гаразд, ставлю тобі пиво. Не ображайся, Кітуся. Треба ж було якось справляти на тебе враження.

— Ах ти ж підступний!

Кітуся демонстративно накопилила губки.

Я не підступний, я — просто завбачливий. Ну, ще партію?

Симбіоз

Чи бачили ви колись, як розмножується світогляд? Як хижо запускає пазурі в чергову жертву, як хтиво вигинається і виплескує спори свого буття в чиюсь наївну душу? Новонадбаний носій зародку нічого не підозрює, загрозу можна буде ідентифікувати лише значно пізніше, коли крізь його риси випнеться обличчя чужинця. Та буде вже занадто пізно. Ми мимоволі стаємо сурогатними матерями для чужих ідей, не усвідомлюючи, що нас було зґвалтовано. Заколисані умовляннями внутрішнього психотерапевта, ми обираємо єдиноправильний шлях: не думати, забути, відкараскатись… Так простіше.

Подивіться на он — того літнього чоловіка в капелюсі. Хіба він схожий на тата і маму? Ні, на Гемінгвея, і трохи на Маркса. А цей, патлатий і нетверезий — викапаний Керуак. А онде почимчикувала Де Бовуар-молодша.

І ось, нас вже немає. Є лише погано склепана компіляція всього прочитаного, побаченого, почутого…

* * *

Ми занадто недовго зустрічалися з Віктором. Якби в мене було хоч трохи більше часу, я мав би змогу краще зрозуміти його, його мотиви. Але я був занадто щасливий аби вдаватися до пошуків таємних пасток. Він здавався мені найшляхетнішим з усіх моїх пасій, дивовижно витонченим і чутливим. Зрештою, просто відвертим.

Якоюсь мірою так це і було. Я пригадую, коли ми зустрілися, він першим дав мені зрозуміти, що ми з ним — на одній стороні барикад. Це був лише погляд. Але