Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

І Маринка, не втримавшись (пісню вона вже знала), підхоплювала й собі, і її дзвінкий голос покривав постарілий і вже чи не вилинялий голос няньки:

Співаючи, Марина потай заздрила якійсь Марусі, адже сама вона ніколи по воду не ходила (ясновельможна ж пані!) і вже напевне ніколи й не піде — який жаль. І жаль був ще й від того, що ніякий хлопець їй не співав (ясновельможна ж панійка!), як той Іванко своїй Марусі... То де ж її Іванко, — а в кожної дівчини мусить бути свій, єдиний у світі Іванко, — високий та стрункий, — і він неодмінно мусить прийти до своєї дівчини, до Маринки, і отак заспівати їй: «Люблю я твою вроду...».

От вона малою (та вже й піддівком) чекала — прийде до неї (на коні воронім прилетить) у Самбір царевич: агов, пані Марино, я царевич такий-то, такого-то царя син, хочу тебе взяти собі за жінку, адже дуже люблю дивитися на твою вроду. Та ще як ти несеш воду... Підеш за мене, як я царем стану після свого батенька, а тоді й ти царицею станеш...

— Піду, піду, — скаже вона йому без затримки, бо гарний царевич до неї прийде (як бабуся Софія каже на своїй хлопській мові: файний леґінь). Тож чекала. У Самбірському замку. Царевича свого. Який на її глибоке переконання мав таки з’явитися. Треба було лише чекати його. А чекаючи, потихеньку зростати, вродою наливатися, аж доки й не надійде пора дівоцтва. То де мій царевич? Файний леґінь. Чому бариться?

Батько лише весело гмикав: нащо, питав, тобі царевич? Та й де він візьметься? Та й у кожного царевича вже неодмінно є своя царівна. А ти — дай тільки строк — вийдеш за графа. Ми, Мнішеки, графи, то й зять у нас має бути графом. Тож і не треба вище себе стрибати.

А вона вперто чекала царевича.

Чекала, чекала, чекала, сама посміюючись зі своїх дитячих мрій, — і таки дочекалася.

На свою голову.

Самбірський замок, зазначають історики й краєзнавці, є відомим в українській історії... Ні, ні, не великими — чи будь-якими — баталіями біля своїх стін (яких там ніколи й не було), а тим, що саме тут самбірський староста Юрій (Єжи) Мнішек прийняв збіглого російського монаха Григорія Отреп’єва, який видавав себе за сина московського царя Івана Грозного (а раптом він ним і був насправді — хто тепер достеменно скаже?) — Дмитрія. В історії відомий, як Лжедмитрій І. Юрій Мнішек, пан староста самбірський і воєвода сандомирський, пообіцяв самозванцю допомогти, але за це забаг одружити його зі своєю донькою Мариною...

Що було, то було — забаг. (Та й хто на його місці в подібній ситуації не забагне — хіба той, хто сам собі ворог, а таких вдень з вогнем не знайдеш.)

Царевича Дмитрія вважав за такого, що посланий їм самим Провидінням. Єдиним шансом вирватися з буденщини — свій високий статус королівського старости, для інших недосяжний, пан Юрій вважав, що вже переріс. А бажання піднятися ще вище тільки подразнювало його самолюбство, тому шанс, посланий Провидінням, не можна було упускати. Крім усього, він принесе їм і багатство, а вони на той час вже дещо збідніли, позалазили в борги, хоча старанно те і втаємничували, але криве та погане, як не ховай, а воно таки гляне!

І звичайно ж вивищить їх над самим королем Речі По­сполитої, не кажучи вже про шляхту, і прославить їх на віки вічні. Адже, як був певний пан воєвода, зібралися вони з Мариною не куди-небудь, а в саму Історію. І це при тому, що для такої примхливої і перебірливої пані, що її давні греки звали музою Кліо й зображували із згортком папірусу чи пергаменту, Мнішеки були надто пересічною шляхтою, а бач... Путі Господні, як і путі пані Історії, часто бувають незвідомими... Чи — завжди незвідомими.

Один з біографів Марини цілком слушно зауважує:

«Швидше всього, доля Марини Мнішек склалася б, як звичайно, закінчилася б більш-менш вдалим заміжжям, що примножило б родові зв’язки і багатства сім’ї Мнішеків. Але спокуса шлюбу з майбутнім московським царем виявилася такою великою, що всі учасники драми заплющили очі на дивні обставини з’яви царевича Дмитрія Івановича із небуття».

Марина, зазвичай, і того разу повірила батькові. Коли він їй сказав: це справді Дмитрій, справді син царя Івана...

І Марина на все життя, що в неї ще лишалося, повірила — інакше й бути не могло: Дмитрій — істинний син царя Івана, тирана з тиранів. Але тут царевич не винуватий, батьків при народженні — тирани вони чи не тирани — не вибирають. Головне, що він царевич, і вона тому вірила і пишалася, що до неї посватався не хто-небудь, а сам царевич! Як у казці! Їй-бо, як у казці!.. І вона квітла тією чічкою з карпатських полонин, що її колись подарував їй молодий гайдук, як полювали ведмедя, файний парубок-леґінь. І вона, замріявшись, ні-ні та й наспівувала:

— Ой чічко ти, си чічко...

І квітла — тією квіткою, що її на полонині і в горах називають чічкою.

А над прадавнім Самбором, над замком королівського старости голубіло таке високе і таке бездонне небо, на якому корабликами пливли білі хмарки, та десь співали трембітарі, а їй здавалося, що у світі білому ось-ось щось станеться