Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Тож Марина за порадою і захистом йшла не до матері, яку трохи боялася і яку остерігалася, а тільки до батька. (Мати тоді дуже ревнувала і знову спалахувала.) Пан воєвода завжди вислухає уважно і допоможе. А коли вона не права, лише скаже поблажливо: не треба так чинити, Маринко, тут ти не маєш рації...
Батькові вона вірила — ні на мить не сумніваючись у його правоті, тож батькове слово для неї, зразкової його доці, було законом. Матір могла й не послухати (хоч матінка часто й кричала, шуміла, здіймаючи іноді несусвітній рейвах, навіть погрожувала дочці), а батька, хоч він мовби прямо й не наполягав на своєму, — ніколи.
— Ми — Мнішеки, — казав, бувало, гордо батько, і вона слідом за ним, пишаючись, теж гордо повторювала: так, ми — Мнішеки! І цим все було сказано. (Матінка і тут ревнувала, адже вона належала до роду Тарло, яким так гордилася.)
І все ж за батьком тягнувся один гріх — ще з самої його юності. Вельми, між іншим, бурхливої — гулякою він був відмінним. І кавалером теж, панночки ясновельможні про нього неодмінно перешіптувалися: о Юрій!.. Тоді він разом з братом Міколаєм по молодості вляпався в одну темну і негарну для уродзонного шляхтича історію (а втім, вона, здається, поклала початок багатствам братів Мнішеків та впливові батька в суспільстві — як кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло). Займався він тоді з братом звідництвом. (У порядному товаристві й не скажеш про це — як і про геморой.)
Річ у тім, що брати Мнішеки, молоді, честолюбиві, які багнули будь-що вивищитися над усіма і навіть наблизитися до короля та верховної влади в королівстві, нічого кращого не придумавши, зайнялися доставкою коханок і різних знахарок королю Сигізмунду Августу, який у таких жіночках відчував постійну потребу. Гоноровиті шляхтичі вважали принизливим для себе займатися звідництвом (мабуть, так воно насправді й було, це незавидне «ремесло»), бодай і для його мосці круля, а брати Мнішеки не вважали це чимось недостойним їхньої шляхетської гідності. Мовляв, усі засоби годяться, якщо вони допомагають вивищитися при дворі. Брати Мнішеки, молоді, енергійні відчайдухи, позбавлені моральних принципів, готові були на все. Вони якось викрали з варшавського монастиря бернардинок відому у вищому світі красуню Барбару Гізанку, до якої був небайдужим король-ловелас, але як він не старався, як не підбирав ключик до серця вередливої панни, нічого в його милості не виходило.
Викрадену шляхтянку брати Мнішеки — авантюрна взагалі історія! — доставили прямо в королівські покої, де вона на диво швидко зробилася коханкою короля, народила йому дочку і ледь не стала королевою.
Його величність потрапив тоді в залежність від кмітливих і підступних викрадачів красуні, і про це дізналася шляхта.
Спалахнув скандал. Замалим не галаслива сварка. Запахло ганьбою. На братів Мнішеків тоді вже показували пальцями (після того й самі пальці мили). Гоноровиті шляхтичі — а вони всі уродзонні й пихаті, — відмовилися подавати братам руку. Але ситуацію виправив сам король, захистивши своїм авторитетом звідників. З одного боку, це врятувало братів від ще більшої ганьби, а з другого — ледь все ж таки їх не згубило. Особливо коли після наглої смерті короля братів-звідників на сеймі 1573 року звинуватили мало не в діях, що нібито стали причиною раптової смерті короля. А ще звинуватили їх у тому, що вони буцімто пограбували державну скарбницю (користуючись близькістю до монарха) і вивезли всі коштовності з одного із королівських замків. Це вже було серйозно. Над братами нависла загроза суду. І — ганьба на все життя, що в них ще зоставалося. Брати заметалися, як у западні, докладаючи всіх мислимих і немислимих зусиль, використовуючи всіх знайомих та покровителів, доки не виправили ситуацію. Мнішеки тоді щасливо уникли суду. Чудом, ледь-ледь не загримівши в підземелля королівської в’язниці для особливо небезпечних злочинців.
На їхнє щастя, у звинувачення тоді не вистачило доказів (кінці брати встигли сховати у воду), і Мнішекам вдалося ніби виправдатися — за відсутністю доказів.
Але їм усе ж тоді довелося в спішно-пожежному порядку залишити королівський двір і навіть Краків. І ще довго-довго — хоч вони й намагалися вести зразкове життя — за ними тяглося відгоміння тієї темної історії. Навіть аж до смерті брата Міколая у 1537 році. Остаточно виправдовуватися довелося вже самому Юрієві. І виправдовуватися ще не один рік.
Але він зумів вибратися з брудної історії навіть чистим, згодом став сенатором, воєводою і вигулькнув на поверхні вищого польського світу яко чистий і непорочний. Та й заможний. На той час він став багатієм (казали, надарма ж брати обчистили колись королівський замок! Та й до державної скарбниці мали доступ!). Так було насправді чи не так, але з часом Юрій Мнішек вернув собі чисте ім’я і став користуватися в Речі Посполитій навіть авторитетом. Його негарне минуле шляхта ніби йому нарешті вибачила. Чи вдала, що забула про нього.
Але для Марини батько завжди був еталоном порядності й чистоти. Уродзонним, одне слово, шляхтичем. І належав до самої верхівки королівства, а туди абияких — чи з нечистою совістю — не пускали. Та й на той час воєвода Мнішек став таким впливовим магнатом, що дрібна шляхта до нього й підступатися вже не сміла. Хіба що запобігала в нього ласки.
Була вона маленька, дещо худенька, але на диво ладненька й кріпкенька. Як той крем’яшок — камінець для дитячих грищ. І гінка як молода тополька. Спостерігаючи, як мати затягується в грацію — жіночий корсет у вигляді широкого еластичного пояса для надання стрункості фігурі, — тільки посміювалась. Нащо їй була якась грація, корсет (його іноді так затягували, аби матінка була стрункішою, що вона аж синіла і ледь чи не спускала дух), як вона сама була грацією.
