Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Спокійна, упевнена в собі молода, ще юна жінка, яка знає собі ціну, і ціна та висока. В міру гордовита — графиня ж! — але не пихата і в той же час дещо навіть проста (це у неї якось поєднувалося). Може, тому, що задумливо-відсторонена (хоч гострий живий розум і відчувається) від світу цього. У ній була якась самотність, наче вона покинута усіма (що так, власне, й буде), наче вона «пішла в себе», гірко розчарувавшись у цьому світі, якому вона ще не так давно вірила і якому так радувалася — з дитинним захопленням... (У світі білому завжди розчаровуються лише натури незалежні, наділені розумом неабияким, які шукають себе в ньому, своє місце, і не знаходять нічого.)
Така вона на портреті з Вишневецького замку.
Такою вона буде і на московському престолі, тільки на гордій голівці тоді додасться корона цариці...
У вісімнадцять, як погодилась за царевича вийти, скидалася на піддівка. Але з малолітства сильна була духом. А ще покорою батькові-матері. Особливо батеньку рідному, якого шанувала над усе — авторитет його в сімействі Мнішеків був вище всього.
І вона ладна була померти, а волю батька виконати. Її листи, писані батькові з Росії, незмінно починалися такими рядками:
«Високоповажний і найчесніший во Христі отець!..»
«Ласкавий пане батечко...»
«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям, отче...»
«Ясновельможний, наймилостивіший батюшка мій родитель...»
І т. д., і т. п.!
А закінчувалися незмінними запевняннями:
«З найнижчою моєю покірливістю довіряю себе вашим ласкам...»
«Милостивого пана мого батенька найпокірніша слуга і дочка Марина, цариця московська...» (Навіть перебуваючи в статусі цариці, законно коронованій на Московське царство, так писала вітцеві, підкреслюючи в листах, що вона в першу чергу — служка свого батенька.)
«Найнижчий слуга — і це теж уже будучи царицею! — і дочка слухняна...»
«Засвідчую найнижче моє пошанування і найщиріше доручаю себе вашій батьківській ласці...»
«Найнижча слуга і дочка слухняна Марина, цариця...» — і т. д., і т. п.
А її ще й сьогодні російські джерела називають «честолюбивой и властной»... Гм-гм... І звичайно ж, стандартно титулують «авантюристкою». А яка, судячи з листів її до батька («помірна слуга і дочка слухняна Марина»), вона пройдисвітка, як ще називають авантюристів?
Такою покірною дочкою свого батька вона була й тоді, в Самборі, коли невідь-звідки взявшись у їхньому замку з’явився (не з неба ж він упав) царевич Дмитрій, якого дехто вже тоді величав збіглим монахом-розстригою. (Розстригою на Русі з давніх-давен називали служителів релігійного культу, позбавлених духовного сану, або ченців, позбавлених монашества, — саме таким і був Григорій Отреп’єв до своєї з’яви в Самборі. Хоча в принципі його ніхто не розстригав, він сам, кинувши своє монашество, перебіг у Литву, а потім і в Польщу — себто розстригся. Але в народі за ним назавжди закріпилося оте зневажливе: розстрига!)
«Де-не-десь, у якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них були три сини, як соколи... Дійшли літ, — час їм женитись...»
І подалися вони шукати собі царівен...
От і вона чекала такого парубка-царевича, який приб’ється в пошуках жони до них у Самбір і візьме її собі за царицю. А чого? У казках все можливе, у казках навіть жаба і та царицею стала...
Казка так і називається: «Царівна-жаба». Їй бабуся Софія розказувала.
І ще бабуся Софія — а вона була з місцевих — знала, як це робиться.
— Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить сумний, а цар питає:
— Чого ти, синку, такий сумний?
— Женитися хочу.
— То женись.
— А дозволиш взяти, кого я схочу?
— Дозволю.
— То я піду, пошукаю собі жінку...
Так їй бабця Софія розказувала (батько, правда, гнівався, аби хлопка не морочила Марині голову своїми хлопськими казками, — не того Марина роду-народу! І навіть вдавався до своєї крутої панської лайки, що незмінно починалася згадкою про якогось пса — «Пся крев!..»).
— Не буду, не буду хлопських казок розказувати панночці ясновельможній, бо ж вона роду не простого, а панського. Тому й не буду, — клялася та божилася бабця Софія, а тільки вони залишалися удвох, Маринка й прохала бабусю:
— Заспівай мені пісню...
— Дак пісні ж у мене прості, як батечко твій каже, хлопські. А ти ж панського роду...
— А ти просту і заспівай.
Бабцю Софію двічі не треба було просити (та ще пісень співати, а знала вона їх та знала!).
Ой чорна я, си чорна, (Вона й справді була чорна, як жук.) Чорнява, як циганка. Чом си полюбила, Чом си полюбила Чорнявого Іванка?Марина захоплено ляскала в долоні, так їй подобалась ця пісня хлопська. А бабуся Софія — рада старатися:
Іванко, та й Іванко, Сорочка-вишиванка,