Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

з горя напиваються; а було просто несамовите розгулля веселощів. Кожний сюди прибулий забував і кидав усе, що досі його при собі мав. Він, сказати б, плював на своє минуле і безжурно віддавався волі та товариству таких самих, як і він, гульвіс, що не мали ні роду, ні плем’я, ні притулку, опріч ясного неба та вічного бенкету душі своєї. Це витворювало ту несамовиту веселість, що не могла б виплодитися ні з якого іншого джерела. Оповідки й балаканина серед зібраної юрби, що ліниво одпочивала на землі, часто такі були смішні і дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокрову поставу запорожця, щоб ховати байдужий вираз обличчя, вусом навіть не моргнувши, - прикметна риса, що й досі різнить від інших братів нашого українця. Веселість була п’яна, галаслива, а проте не був це, одначе, чорний шинок, де похмуро-потворними веселощами туманить собі голову людина; це був тісний гурт шкільних товаришів. Тим тільки і різнилося, що замість сидіння за указкою і пошлих тлумачень учителевих вони вчиняли наскок на п’яти тисячах коней; замість лугу, де грають в м’яча, в них були не-вартовані, безпечні кордони, перед якими татарин витикав свою швидку голову і без руху, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Ще тим різнилося, що замість силуваної волі, що єднала в школі їх, вони самі кидали батьків і матерів своїх і втікали з батьківської домівки; що тут такі були, яким уже коло шиї крутилася мотузка і які, замість марної смерті, зазнали життя і життя на весь розмах; що були тут такі, котрі шляхетним звичаєм не годні були вдержати в кишені своїй і копійки; що були тут і ті, котрі до цього часу червінця мали за багатство, котрим з ласки орендарів-жидів кишені було можна вільно вивертати, не боячись щось витрусити. Були тут усі бурсаки, що не стерпіли академічної лози і не винесли зі школи ані однісінької букви; а проте були з ними й такі, котрі знали, що воно таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Було тут багато тих старшин, що потім позначилися в королівському війську; була тут сила закінчених досвідчених партизанів, що мали шляхетну віру гадати, ніби все одно, де воювати, бо ж річ непристойна шляхетній людині та бути без битви. Багато було й таких, що прийшло до Січі з тим, аби лиш потім сказати, що й вони на Січі були і вже вони гартовані лицарі. Та кого тут не було? Ця дивна республіка була потребою того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих келихів, пишної парчі, дукатів і реалів, повсякчас могли знайти собі тут роботу. Самі тільки обожнювачі жінок не здобули б собі тут нічого, бо навіть до передмістя Січі не сміла заявлятися жодна жінка.

Остапові й Андрієві видавалося за дуже чудне, що в них на очах до Січі приходила сила народу, і хоч би хто спитався: звідки ці люди, хто вони і як звуться. Вони прибували сюди, начебто повертаючись до рідної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий являвся тільки перед кошового очі, а той звичайно проказував:

— Здоров! А що, в Христа віруєш?

— Вірую! — каже прибулий.

— А в Трійцю святу чи віруєш?

— Вірую!

— А до церкви ходиш?

— Та ходжу.

— Ану, перехрестись!

Прибулий хрестився.

— Ну, то добре! — казав кошовий, — ходи ж но до котрого сам знаєш куреня.

На цьому й кінчалася вся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві і ладна була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст і стримування. Тільки заохочені сильною корисливістю жиди, вірмени й татари насмілювалися жити й торгувати в передмісті, бо запорожці ніколи не поважали торгу, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А проте доля цих корисливих перекупників була жалюгідна. Вони скидалися на тих, що селилися біля підніжжя Везувію, бо якщо тільки запорожцям бракувало грошей, то зухвальці розбивали їхні крамнички та й набирали усього дурно. Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, що дуже схожі були на окремі незалежні республіки, а ще більше на школу й бурсу для дітей, що живуть на всьому готовому. Ніхто й ні про що не дбав і нічого не мав при собі. Все було в руках курінного отамана, що за це звичайно звався батьком. У нього на руках були гроші, вбрання, весь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому також давали гроші на схов. Часто випадала сварка в куренів з куренями. Тоді справа враз доходила до бійки. Курені вкривали майдан і кулаками трощили один одному боки, аж поки мали подужати одні якісь, а тоді зачиналася гульня. Отака була ця Січ, що мала стільки приваби для молодого люду.

Остап і Андрій поринули з усією гарячкою молодості у це гуляще море і забули на час і батьківську хату, і бурсу, і все, що перше бентежило душу, і відда-лися новому життю. Все вабило їх: розгульні звичаї Січові і нескладна управа та закони, що видавалися іноді їм навіть занадто суворими серед такої свавільної республіки. Коли прокрався козак, потяг дрібничку там якусь, це малося вже за ганьбу для всього козацтва; його, як нечисть, прив’язували до злодійського стовпа, клали коло його бука, а ним кожне, близько йдучи, мусило завдати йому чосу, аж таким чином на смерть його забивали. Боржника цепом до гармати прикують, де мав він сидіти, аж хтось із товариства наважиться його викупити, борг його сплативши. А найбільше на Андрія подіяла страшна кара, визначена за смертовбивство. Тут-таки, на очах, викопали яму, завдали туди живого убивцю, на його труну поклали з тілом того убієнного, а тоді обох їх землею засипали. Довго по тому ввижався йому страшний звичай кари і все ставав перед ним ще живий присипаний чоловік разом із труною страшною.

Небавом обидва молоді козаки здобули собі доброго поговору в козаків. Часто разом з іншими товаришами, а як коли і з усім куренем та й з сусідськими куренями виходили вони в степ на полювання незчисленного всякого степового птаства, оленів і кіз, або ж на озера виходили, на річки й протоки, відведені жеребком кожному куреневі, задати неводи й сіті, щоб тягти