Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц
На це видовисько щось у ньому назбирується, дозріває, пучнявіє — щось таке, чого сам він ще не розуміє, щось наче гнів або страх, але радше приємний і поєднаний із дрожем сили, певності, агресивності.
Тож він раптом припадає на передні лапи і видає із себе раніше не знаний голос — чужий, зовсім несхожий на звичайне скавуління.
Видає його раз і вдруге, і ще — тоненьким дискантом, який щоразу ламається.
Проте дарма він апелює до потвори цією новою, в раптовому натхненні народженою мовою. Тарганячий розум не сприймає такі тиради, й комаха продовжує свою діагональну мандрівку до кімнатних закамарків, просуваючись у згоді з освяченим вічністю ритуалом.
Хоч там як, але ненависні почуття в душі собачати ще не набули тривкості й сили. Щойно пробуджена радість існування перетворює всі емоції на веселощі. Німрод усе ще погавкує, але сенс того гавкання непомітно змінився, й воно стало пародією на себе, за великим рахунком прагнучи висловити невимовну втіху від забави життям — сповненої пікантністю, несподіваними афектами та пригодами.
Пан
У кутку поміж задніми стінами повіток та прибудов був останній закапелок подвір’я — найдальший його відросток, замкнутий між коморою, вбиральнею та задньою стіною курника, глуха затока, з якої вже не було виходу.
То був найдальший мис, Ґібралтар усього подвір’я, що розпачливо бився головою об сліпий паркан з горизонтальних дощок, заключну й остаточну стіну цього світу.
З-під його замшілих балок витікала цівка чорної смердючої води, жила гнилої й масної твані, яка ніколи не висихала — єдина стежка, що виводила у світ через кордон паркану. Але розпач просмердженого закапелка так довго бився лобом об ту перешкоду, що врешті послабив одну з найгрубших дощок. Ми, хлопці, довершили справу і вибрали важку замшілу дошку геть. Так у тому паркані з’явився вилам, наше вікно на сонце. Ногою ставши на дошку, перекинуту, мов місток, над калюжею, в’язень подвір’я міг, низько нахилившися, протиснутися крізь шпарину, що випускала його в новий, добре провітрюваний і просторий світ. І там був величезний, старий і запущений сад. Високі груші та розложисті яблуні зрідка траплялися тут кремезними групами, обсипані срібним шелестом, кипучим мереживом білястих полисків. Буйна, мішана і некошена трава волохатим кожухом накривала хвилястий терен. Там були звичайні стебла лугової трави з пір’їстими вершками колосків; були тендітні філіґрани диких петрушок і моркви; поморщені, шорсткуваті й духмяні листки собачої м’яти та сліпої кропиви; волокнисті лискучі бабки, поцятковані ржею, що вистрелювали кетягами рясної червоної кашки. Усе це, сплетене докупи й пухнасте, було просякле лагідним повітрям, провіяне блакитним вітром і промите небом. Залігши у траву, можна було накриватися всією блакитною географією хмарин, дихати всією широчінню небесної мапи. Від цього спілкування з повітрям листки і пагони вкрилися тонесенькими волосками, м’яким нальотом пуху, гачкуватою щетиною колючок, що наче слугувала для хапання й затримування кисневих потоків. Цей білястий ніжний наліт просто-таки зріднював листки з атмосферою, надавав їм сріблясто-сірого відблиску повітряної хвилі, тінистої задуми поміж двох спалахів сонця. Одна ж із рослин, жовта й наповнена молочним соком у блідих стеблинах, виділяла зі своїх порожнистих пагонів вже тільки саме повітря, лише самий пух у вигляді пір’їстих молочних кульок, що розвіювалися з вітром і безгучно всякали у блакитну тишу.
Сад був розлогий і розгалужений на кілька відростків, містив у собі різні зони та настрої. З одного боку, відкритий, сповнений молока небес і повітря, він підстеляв небу свою найм’якішу, найніжнішу і найпухнастішу зелень. Але спадаючи вглиб довгого відгалуження і занурюючись у тінь між задніми стінами покинутої фабрики питних вод і довгою напівзаваленою стіною стодоли, виразно тьмянішав, робився буркотливо-недбалим, занепадав нехлюйно і дико, пнувся кропивами, їжився будяччям, паскуднішав усіляким хвощем, аж у самому кінці поміж стінами, в широкій прямокутній затоці, губив будь-яку міру і впадав у шал.
І там він уже не був садом, а пароксизмом шаленства, вибухом сказу, цинічною безсоромністю та розпустою. Там, догоджаючи власним схильностям, розбещено паношилися пусті здичавілі капустини лопухів — величезні відьми, що серед білого дня так і вилазили зі своїх широких спідниць, ніби скидаючи їх із себе одну по одній, аж їхні здуті, шелесткі, діряві лахмани ошалілими клаптями засипали згори це сварливе байстрюче поріддя. А захланні спідниці пухли і розлазилися, громадились одні на одних, штовхались і перекривалися навзаєм, продираючись набряклою масою листяних блях аж під низьку стріху стодоли.
Це було там, де я й побачив його єдиний раз у житті о непритомній від спеки полудневій порі. Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком через поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум.
О такій порі мною заволодівало шалене бажання ловити метеликів, справжня манія переслідування цих мерехтливих цяток, цих блідих і білих клаптиків, що дрижали в розпеченому повітрі неправильним зиґзаґом. Отоді й трапилося таке, що одна з тих летючих яскравих цяток розпалася на дві, а відтак на три — і та тремка сліпучо-біла трикрапка повела мене, ніби блудний вогник, крізь зарості будяків, що згорали на сонці.
Лише на межі з лопухами я спинився, не зважуючись поринути в цю глуху западину.
Тоді я раптом побачив його.
По пахви в лопушинні, він сидів навпочіпки.
Я дивився на його кремезні плечі у брудній сорочці та обвисле лахміття сурдута. Причаївшись ніби перед вистрибом, він так і сидів — його згорблені плечі було наче придавлено якимось тягарем. Його тіло тяжко надималося з натуги, а з мідного, лискучого від сонця обличчя стікав піт. Застиглий, він, могло здатися, тяжко над чимось працював, непорушно борюкаючись із якимось величезним баластом.
Я стояв, нашпилений на його погляд, яким він узяв мене, мов у кліщі.
Це було лице волоцюги чи п’яниці. Жмут немитих пасем звихрювався над високим і випуклим чолом, що нагадувало обточений річкою камінь. А проте воно було пооране глибокими борознами. Невідомо, чи то біль, а чи палючий сонячний жар, чи, може, нелюдська напруга угвинтилася в це обличчя
