Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича - Бруно Шульц
Дівчата сиділи нерухомо, зі скляними очима. Їхні обличчя повитягувались і заслухано подурніли, щоки зачервонілись, і в цю мить було непросто оцінити, до якої з генерацій творення вони належать — першої чи другої.
«Коротше кажучи, — завершував батько, — ми хочемо створити людину ще раз, але тепер за образом і подобою манекена».
Тут заради точності у звітуванні ми повинні описати певний дрібний і несуттєвий інцидент, який трапився в цей момент батькової лекції, хоч ми й не надаємо йому жодної ваги. Цей інцидент, цілком незрозумілий та безглуздий у ланцюгові подій, піддається тлумаченню хіба що з точки зору залишкового автоматизму, без попередніх обставин і тяглості, як своєрідна злостивість об’єкта, перенесена до психічної царини. Читачеві радимо проіґнорувати його з такою ж легкістю, що й ми. Ось його перебіг.
У мить, коли батько вимовляв слово «манекен», Аделя поглянула на свій годинник, після чого, по-змовницькому, на Польду. Тоді разом із кріслом висунулася на одну п’ядь уперед, підняла краєчок сукні, повільно виставила з-під нього обтягнуту чорним шовком ступню й потяглася нею, ніби змія голівкою.
Так вона й сиділа увесь час протягом тієї сцени, цілком завмерши, з великими неспокійними очима, поглибленими до того ж блакиттю атропіну, маючи по обидва боки Польду і Павлину. Усі втрьох широко вирячалися на батька. Той кахикнув, замовк, похилився і раптом сильно почервонів. За одну мить обрис його лиця, щойно такий розвихрений, повний вібрувань, замкнувся на впокорених рисах.
Він — натхненний єресіарх, ледве звільнений з вихору власного піднесення, — раптово закрився в собі, змалів і згорнувся. Хоч, може, його підмінили кимось іншим. Той інший сидів тепер напружившись, дуже червоний, з опущеними долу очима. Панна Польда підійшла і схилилася над ним. Легенько попліскуючи його по плечах, вона сказала з лагідною заохотою: «Якубчик буде розумний, слухняний. Якуб не буде впертий. Ну, будь ласка… Якубе, Якубе…».
Випнутий Аделин пантофлик ледь помітно тремтів і поблискував, ніби зміїне жало. Батько повільно, все ще з опущеними очима, підвівся, механічно ступив крок уперед і зсунувся на коліна. Лампа сичала в тиші, гущавиною шпалер туди-сюди бігали красномовні погляди, літали пошепти отруйних язиків, зиґзаґи думок…
Трактат про манекенів. Продовження
Наступного вечора батько з поновленим запалом вдався до тієї ж неясної й сумнівної теми. Плетиво його зморщок розплутувалось і знову заплутувалося з особливою химерністю. У кожній спіральці крився добрячий заряд іронії. Та іноді натхнення розширювало кола його зморщок, що росли велетенським грозяним вихором, мовчазними волютами[33] розходячись у глибини зимової ночі. «Фігури з паноптикумів[34], любі пані, — почав батько, — то жебрачі пародії на манекенів, але навіть у цьому вигляді не варто ставитися до них легковажно. З матерією не жартують. Вона завжди повниться трагічною поважністю. Хтось іще сміє думати, ніби з матерією можна гратися, ніби можна її задля жарту переформовувати, ніби жарт не вростає в неї, не вгризається негайно, мов доля або призначення? Чи відчуваєте біль, глухе зневолене страждання, закуте в матерію страждання того чупирадла, яке не знає, чому воно таке, чому воно мусить існувати в цій силоміць накинутій пародійній формі? Чи усвідомлюєте силу вислову, форми, омани, ступінь тиранічної сваволі, з якою він, жарт, кидається на беззахисну колоду й загарбує всю її, ніби власна тиранська розпаніла душа? Надаєте якій-небудь голові з полотна і клоччя гнівного виразу — й залишаєте її з цим гнівом, з цією конвульсією, з цією напругою назавше, замкнутою у сліпій люті, що вже ніколи її не відпустить. Юрба гигоче з такої пародії. Плачте ж, любі пані, над власного долею, споглядаючи муки ув’язненої, пригнобленої матерії, що не знає, хто вона й навіщо, і куди заведе той жест, яким її обмежено назавжди.
Юрба сміється. Ви розумієте жахливий садизм, п’янку деміургічну жорстокість цього сміху? Насправді ж, любі пані, нам не сміятися — плакати треба над власного долею, споглядаючи цю неміч матерії, ґвалтованої матерії, над якою вчинено жахне безправ’я. Звідси й виводиться, любі пані, страшний смуток усіх блазнеґолемів[35], усіх чупирадел, розпачливо замислених над своєю смішною гримасою.
Ось анархіст Луккезіні[36], вбивця пані Цісаревої, ось Драґа[37], демонічна й нещасна королева Сербії, ось геніальний молодик, надія і гордість роду, якого знищила гидка залежність від онанізму. О, іроніє цих імен, цих оман!
Чи може в цьому чупирадлі бути хоч щось від королеви Драґи, її двійниця, якась найвіддаленіша тінь її єства? Ця подобизна, ця видимість, ця назва заспокоює нас і не дає спитати, ким для самого себе є цей нещасний витвір. А це ж усе-таки хтось, любі пані, хтось безіменний, хтось нажаханий, нещасний, такий, що ніколи у своєму глухому житті й не чував про королеву Драґу…
Доводилося вам чути ночами страшнюче виття воскових опудал, закритих на всі замки в ярмаркових будах, або розпачливий хор усіх тих фігур з деревини і порцеляни, що гатять кулаками об стіни своїх в’язниць?».
На батьковому обличчі, розвихреному жахіттям усього, що він накликав із темряви, утворився вир зморщок, вирва, просвердлена вглиб, на дні якої палало страшне пророче око. Його борода дивно стовбурчилася, віхтики й пензлі волосся, що лізли з бородавок, родимок, ніздрів, підвелися сторчма на своїх корінцях. Він так і стояв — заціпенілий, з палючими очима, тремтячи від внутрішнього збудження, мов автомат, ув якому щось заскочило й він зупинився намертво.
Аделя підвелася з крісла й попросила нас не дивитися на те, що станеться за мить. Відтак підійшла до батька і, взявши руки в боки та набравши при цьому підкреслено рішучого вигляду, зажадала вкрай незаперечним тоном…
- - - - - - - - - - - - - - - -
Дівчата
