Сховай мене від темряви - ПерсеФона
«СинійКіт» був облаштований в найкращих традиціях італійських таверн. Ти ніби занурювався в міфічну атмосферу. Всередині було напівтемно. Приємне коричневе дерево обрамляло нутрощі. Бамбукові ролети закривали вікна, через них ледве просочувалося денне світло. Як тільки-но ти заходиш, відразу відкривається велика зала із хаотично розташованими столиками. Зал розділяли декілька римських колон, які були оповиті дерев’яним узором у вигляді гілок дерева. В них були вмонтовані лампи із матового скла. Зліва великий камін, завжди привітливо миготів в ньому вогонь, який терпляче підтримувала дружина хазяїна. Над каміном був виконаний барельєф з історією про Трою. Казали, ніби хазяїн «СиньогоКота» шаленів від цієї книги. Також там були розвішані фотографії відвідувачів. Розставлені різні горщики. Навпроти каміну стояла гордість таверни — мармурова барна стійка. Над нею горіли тихі жовті лампадки. В іншому кінці зала грали ненав’язливо музики: двоє гитаристів. Ми сіли за єдиний вільний столик під сходами, здавалося що він ніби схований. Така інтимна атмосфера. На столику горіла свічка в червоній склянці. Над нами були розвішані купки засушених трав. Сумна офіціантка в бардовому фартуху мовчки прийняла замовлення.
— Мені здається вона новенька?
— Так. Вона десь тиждень тут працює. — Віктор по своїй звичці трусив однією ногою під столом. Ні, він не нервував. Просто так полюбляв дратувати тих, хто поруч. Адже через декілька хвилин такого «трясіння», ти починаєш і сам робити «струс».
— Звідки ти знаєш?
— Спілкувався з нею.
— Ти вдома взагалі буваєш? Припини трусити ногою.
— Вибач. Звісно буваю вдома. Просто мені більше подобається бути серед людей, я не можу без спілкування. — Офіціантка принесла наше замовлення й якось невдоволено глянула на нас.
— В тебе щось з нею було? — Спитала я пошепки.
— Провів додому одного разу. І все. А що?
— Дивно на мене подивилась.
— Не звертай уваги. До речі, ти знаєш… — Не хочу переказувати тобі нашу розмову, вона не цікава. Звісно, Віктор був дуже освіченою людиною, але занадто полюбляв слухати себе. Я, чесно кажучи, сумувала. Тому невдовзі почала роздивлятися публіку навколо, іноді киваючи й сміючись де треба. Народ в таверні був різношерстим: від ковалів до професорів. Тут збиралися і багаті й не дуже. Таємничі особи з прихованими обличчями, молоденькі пари, підозрілі самотні особи. Дивні старенькі бабусі в широких капелюхах і сумками через плече. В таверні стояв гомін балачок і подекуди лунав сміх, то стриманий дівочий, то компанійський різкий чоловічий. Врешті мою увагу привернула молода циганка. Вона сиділа на стільці з високими ніжками коло барної стійки. Нога була закинута на ногу. Жінка дивилася просто на нас. Вона володіла дуже проникливим зором. Її великі темні очі ніби зазирали в тебе. Мене збентежив такий відвертий погляд, тому я повернулася до свого супутника. Після другого келиха він вже не здавався таким неприємним. Ніби й привабливий, десь, в глибині душі. Після третього келиха я вже сміялася з його «плоских» жартів і думала, що він дуже нічого. Циганка продовжувала за нами спостерігати, повільно відпивала мартіні зі свого келиха.
— Вікторе, д…д…додому вже час. Мені не дуже хочеться, тут так добре!
— І мені добре, з тобою. — Він взяв мене за руку. — Нарешті ти зголосилася зі мною піти. — Ми обоє були на підпитку. Хочу зауважити, що для мене це не характерно. Загалом — то я не п'ю.
— Давно треба було кудись разом сходити!
— Так а я про що!
— Так! — Я дуже голосно гикнула і ми розсміялися. — Здається мені досить. А чому ти не п’яний?
— А я гартовий.
— Згартований?
— Гуртований.
— З гурту? — Він хотів сказати «загартований». Ну ти розумієш. Коли тобі здається, що ти кажеш слова правильно, а насправді їх перекручуєш, значить досить. Пора додому. Ми ще довго сміялися, ні з чого.
— Йдемо?
— Зараз, я сходжу до дамської кімнатки. Не скажу навіщо, це секрет.
— Яка ти секретна. — Віктор жартівливо погрозив мені пальцем.
— Ага.
— Я тебе чекаю. Тут.
Поки я мила руки у вбиральні, до мене підійшла та циганка, яка безпардонно за нами споглядала. Вона вдало вилучила момент, коли ми залишилися на самоті.
— Доброго дня! — Різко сказала вона. Для такої маленької жінки в неї був напрочуд високий тон голосу.
— Ой, ви мене злякали!
— Вибач, — ось знову цей погляд, вона ніби засуджувала мене. — Я чекала на тебе три дні. Але бачу сьогодні розмови в нас не вийде. Навіщо ти із цим парубком?
— Що? Хто ви така? Ви що одна з гадалок? Мені нічого не треба. — Я відмахнулася від неї. — Йдіть ворожіть деінде. Мені це не цікаво.
— Послухай! — Вона міцно вхопила мій зап’ясток. — Мені теж не подобається все це, але моя сім’я в небезпеці. Ти, у великій небезпеці. Я хочу допомогти. І тобі стане цікаво, коли ти про все дізнаєшся. На жаль, я не можу більше тут бути. Чекаю на тебе в Тихому Притулку на наступних вихідних. Якщо ти не прийдеш — помреш. І разом із тобою помре мій чоловік.
— Відпустіть, мені боляче.
— Мені дужче! Ти навіть і не уявляєш. Я тобі не якась там бульварна гадалка! — Вона з відразою відкинула мою руку. — Запам’ятай, наступний вікенд — день осіннього рівнодення. Я буду чекати.
