Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл

class="p1">Але біг чудовиська невдовзі скінчився. З судомним зітханням воно зникло під водою. Три ліні заскреготіли, звиваючись навколо лагретів, лишаючи глибокі сліди в деревині, а гарпунери, боячись, щоб кит не витягнув їх повністю, щосили намагалися сповільнити змотування, зачепивши мотузку за кільця, що аж курилися димом; тож врешті-решт носи у всіх трьох вельботів під тиском лінів, що прямовисно спускалися з жолобів углиб, стали майже нарівні з поверхнею води; тим часом три корми задерлися високо вгору. Кит невдовзі перестав занурюватись, і деякий час вони лишалися в тому самому непевному положенні, не наважуючись послабити лінь. Щоправда, інколи траплялося, що затягнуті в глибину вельботи таким чином гинули; і все ж таки саме в такий спосіб, зачіпляючи ззаду живу плоть кита гострими гачками, іноді можна змусити оскаженілого від болю левіафана виринути на поверхню, назустріч безжальним острогам мисливців. Та навіть якщо не зважати на небезпеку, такий спосіб навряд чи є найкращим; адже природно було б припустити: що довше поранений кит лишається під водою, то швидше його покидають сили. Його площа така велика — у дорослого кашалота вона сягає двох тисяч квадратних футів, — що тиск води є просто неймовірним. Усі знають, якого атмосферного тиску зазнаємо ми — навіть тут, на землі, оточені повітрям; тож який великий тягар має тиснути на кашалота, який тримає на своїй спині товщу океану заввишки у двісті морських сажнів? Щонайменше п'ятдесят атмосфер! Один китобій підрахував, що саме таку вагу мають двадцять лінійних кораблів з гарматами, вантажем і командою.

І хто з мешканців суходолу міг би подумати, дивлячись на ці три вельботи, що ледь погойдувалися на хвилях під одвічною блакиттю неба, коли з глибини не долинало ні стогону, ні крику, не піднялася жодна бульбашка, — хто б міг подумати, що в цій глибині під цією безжурною тишею борсається в передсмертних корчах найвеличніше страховисько моря? З носа човна прямовисно йшов у воду натягнутий лінь і зникав з очей футів за вісім від поверхні. Як може бути, щоб на цих трьох тонких нитках був підвішений великий левіафан, наче гиря дзиґарів з тижневим заводом? Підвішений? До чого? До трьох жалюгідних скіпок! Невже це те саме створіння, про яке колись були сказані горді слова: «Чи можеш стрілами прошити його шкуру та риб'ячою острогою голову йому пробити? Меч ударить його і одскочить, також і ратище, спис і стріла. Залізо йому — солома, постріл з лука не спонукає його до втечі, каміння з пращі — то йому полова. Ціп йому, мов стеблина, а свисне спис, то він собі сміється!»[280] Невже це те саме створіння? Оцей кит? О, чому не справджуються слова пророків! Левіафан, маючи у своєму хвості силу тисячі ніг, тікав, щоб заховати голову під подушкою океану і сховатися від острог «Пекводу»!

Вечоріло, і в присмерковому світлі від човнів падали углиб такі довгі, широкі похилі тіні, що Ксеркс легко зміг би сховати в них половину свого війська. Як страшно, мабуть, було пораненому китові бачити ці жаскі примари, що ковзали в нього над головою!

— Пильнуйте, хлопці! — гукнув Старбак, бо всі три ліні раптом затремтіли, передаючи вгору, наче по телеграфних дротах, останні живі рухи кита і його передсмертні корчі; кожен із веслярів міг відчувати їх, сидячи на своїй банці. Ще мить — і вельботи, звільнившись від сили, що тягнула їх донизу, підстрибнули вгору, наче невеликі крижини, коли з них стрибає у воду зграя наполоханих білих ведмедів.

— Витягайте! Витягайте! — наказав Старбак. — Він спливає.

Мокрі ліні, що хвилю тому були наструнчені до краю, звиваючись, широкими кільцями лягли на дно вельботів, і на відстані, удвічі більшій від довжини корабля, на поверхню виринув кит.

З його рухів було видно, що він геть знесилів. У більшості наземних тварин є у жилах особливі клапани, наче шлюзи, які можуть одразу закриватися, коли тварину поранено, і хоча б частково перекривати плин крові в певному напрямі. У кита інакше; одна з його характерних рис полягає в цілковитій відсутності клапанів у кров'яних судинах; тому досить навіть найтоншій зброї, такій як вістря гарпуна, проколоти його тіло, і смертельна кровотеча неодмінно спорожнить його артеріальну систему; а якщо до цього на великій глибині додається ще й сильний тиск води на його тіло, то життя струмить з нього, так би мовити, безперервним потоком. Проте запаси його крові такі великі, а її потаємних внутрішніх джерел так багато, що він спливає кров'ю дуже довго, — так навіть у посуху не припиняє свого плину ріка, яку живлять далекі, невидимі гірські джерела. І зараз, коли вельботи наблизилися до нього впритул, безстрашно пропливши просто над його хвостом, і коли остроги одна по одній впивалися в його боки, з кожної нової рани цебенів безперервний кров'яний струмінь, а з дихала на голові лише час від часу виривалася піна. Звідти кров ще не текла, бо жодний з життєво важливих органів кита не постраждав. За влучним висловом китобоїв, його життя ще не торкнулися.

Вельботи оточили кита щільним кільцем, і тепер уся верхня частина його тіла, навіть ті місця, що зазвичай бувають сховані під водою, постала перед очима мисливців. Можна було побачити його очі, вірніше, ті місця, де колись були очі. Подібно до того як чужорідна речовина проростає крізь вічка на зрубаному стволі могутнього дуба, з очниць у цього кита стирчали сліпі проростки, на які жаль було дивитись. Проте його ніхто не жалів. Так, він старий, однорукий, сліпий — і все одно його треба зарізати, щоб було чим освітити бучні весільні бенкети та інші розваги людини, а також щоб світло сяяло у храмах, де проповідують мир усім живим. Хлюпаючись у власній крові, він заточився набік і показав переслідувачам свій чудний безбарвний цурпалок — наче сучок у боці.

— Гарна мішень! — вигукнув Фласк. — Ану, полоскочу його там разочок.

— Стривай! — вигукнув Старбак. — У цьому немає потреби.

Але жалісливий Старбак спізнився. Острога свиснула, гарячий струмінь забив із страшної рани, і кит, не в силі витерпіти жахливий біль, викинувши кривавий фонтан, у засліпленні шаленої люті ринувся до вельботів, заливаючи їх та людей, що в них сиділи, кривавою піною; він перекинув вельбот Фласка і похитнув інші. Це був останній, передсмертний удар. Знесилений кровотечею, кит безпомічно сіпнувся геть від зчиненої ним метушні; задихаючись, він повернувся на бік, безсило розтинаючи повітря цурпалком плавця, а потім почав повільно обертатися, мов світ, що згасає; він відкрив небові білу таїну свого черева; закляк, мов колода, і вмер. Було