Гадючник. Дорога в нікуди - Франсуа Шарль Моріак
Роза поклала листа в сумочку й припудрила розпашілі щоки. Була шоста вечора, але косе проміння сонця палило її крізь полотняні штори на вікнах. Вона зійшла з трамвая і найняла ландо, на якому добралася до клубу. Розкрита парасолька затуляла їй обличчя. Однак Дені впізнав сестру і, залишивши гурт тенісистів, підійшов до неї. Дені ще не починав гри. Він сказав, що вони зараз-таки й поїдуть; іще вистачить часу трохи покататися вечірним холодком.
Роза не наважилася почати мову про те, що Полеві потрібно взяти няньку, звернувшись до контори по найму. Краще зараз не дратувати Дені. Він поїхав як був — у білих штанах і тенісних туфлях. Коли він вів машину, лице його ставало якимсь дивним, безвиразним, совині очі дивилися ніби в вічність. Він їхав мовчки. І хоча здавалося, що він спить, Розі не було страшно. Прокльони й лайки, що летіли їм услід, також не дошкуляли їй, — вона залишалася байдужою до всього. Позад них у куряві тонув увесь світ. А смерть була зовсім близько — і її власна, і невидимого в клубах густої пилюки велосипедиста, якого вони випередили: Дені вдалося круто повернути вбік машину. Обличчя їхні вкрилися пилом.
— Пора повертатися додому, Дені. Ми запізнимося до обіду.
— Я візьму навпростець через Маршпрім.
Кавельге й Марія вечеряли біля дверей флігеля при світлі садового ліхтаря.
— І я з вами поїм, — сказала Ірен. — Вони й досі не повернулися.
— Зажди на них. Якось воно негаразд вийде.
Ірен покрутила головою: вона не ждатиме. Поїсть супу, а потім погодує дитину й ляже спати. Марія принесла тарілку й подала дочці. Вони тримали тепер наймичку, але Кавельге казав, що не може їсти, коли та дівка крутиться коло столу.
Давно вже настала ніч, коли Ірен нарешті помітила світло фар, що зненацька вихоплювало з темряви дерева вздовж путівця. Вона похапцем роздягнулася й, коли ввійшов Дені, вдала, ніби спить.
— Ти спиш, Ірен? Ти що, нездорова?
Вона нічого не відповіла, замкнувшись у своїй злості. Дені ледь розрізняв на ліжку її масивне тіло, що відстовбурчувало ковдру. Він не відступав: може, вона зійде донизу разом із ними попоїсти? Ірен уперто мовчала. Тоді він сказав:
— Ну й вечір! Духота просто жахлива! Я ляжу в кабінеті на дивані. Разом не заснути.
Він узяв піжаму і зійшов у ту кімнату, де колись уночі Ланден розмовляв із тінню свого господаря. Тоді пішов у їдальню. Луї Ларп, одягнений по-зимовому в суконний фрак, чекав, стоячи за Розиним стільцем.
— Я виніс один прибор, — сказав Луї. Він уперто не хотів говорити «прибор пані».
Ввійшла Роза. Вона вже переодяглась. До столу було подано біле холодне вино; аромат розрізаної дині заповнював їдальню, де, б'ючись у меблі, стіни, літали засліплені яскравим світлом нічні метелики. Здалеку долинало приглушене гуркотіння грому.
— Полеві покращало, але вона його обгодовує. Крім того, не хоче потримати на самому рисовому відварі.
— Стривай. Геть випало з голови… Я бачив у клубі Луїзу Піфер, їй уже не потрібна нянька. Кажуть — нянька чудова. Луїза має прислати її до нас на цьому тижні. Поставимо Ірен перед фактом.
Роза насилу вгамувала почуття лихої втіхи. Вони сиділи мовчки. Сумна, гуркітлива серпнева ніч приспала світ довкола їдальні, повної тріпотливих крилець, що їх вабило яскраве світло. Дені й Роза повставали.
— Якщо вона й надалі коверзуватиме, — заявив Дені,— я спатиму в кабінеті.
— Ні, ні! Треба набратися терпіння, треба бути ласкавішим. Це твій обов'язок.
Вона говорила так через те, що їй було соромно за свою таємну втіху.
— Я вийду подихати свіжим повітрям, — додала Роза.
Вона сіла на лаву і, закинувши голову, дивилася, як було у дитинстві, на летючі зорі. Повідчинювані вікна в спальні Ірен окреслювалися густішою темрявою. Роза чула сухий голос Дені, на який ніхто не озивався. Тоді грюкнули двері. За якусь хвилину Дені також вийшов надвір і сів на лаву поруч із сестрою.
— Вона й досі сердиться. Я не наважився говорити з нею про няньку.
Роза сказала, що цього вечора багато летючих зірок. Дені запалив сигарету.
— Чи пам'ятаєш П'єрові вірші про заблудлі метеори…
І Дені, запинаючись, продекламував:
Сузір'я, зграї хвиль і гра їх таємнича, Боліди, що з небес летять у вир морський,— Це, Аттісе, ніщо. Є лиш твоє обличчя Та очі, що на них цілунок мій гіркий.— А далі? Я вже не пригадую!
— Стривай, — сказала Роза, — далі так:
Ти нищиш береги, бентежний океане…— Ну, звичайно! От бовдур я. Геть забув:
Смертельна страва ця, найзгубніша на світі; Обличчя це бліде, рожеві ці уста — То овоч, що в мої долоні впав відкриті.— Я вчора отримала від нього листа, — помовчавши, сказала Роза.
— Як йому там ведеться? Здоровий?
— Так. Сподіваюся. Я ще не дочитала.
— Бідолашний хлопець! — сказав Дені.—
