Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

таке куркульські обрізи. Він увібрав у душу цілу епоху, і не просто увібрав, а відсіяв найтрагічніше і найгероїчніше, відсіяв, як зерно, і воно, очевидно, проростало в ньому довгими ночами, коли він лежав в окопах, готуючись до атаки. Воно проростало, це зерно, і колосилося в його спогадах.

Найбільше в житті я любив піч, зимові вечори, коли батько вилазив до нас, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під голови дітей, починав розповідати. Він був столяром і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці (колись, як буду живий та дужий, я напишу книгу з батькових оповідок, це буде світла книга, бо батько любив сувору красу в житті і в людях). Він був для нас першою книгою, першою школою, відкривав для нас землю батьків, її родильні муки і весільні торжества. Для нас, малих, це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога. Такий трепет охопив мене пізніше, коли я прочитав Ю. Яновського, його епічних «Вершників», де сказано про наш (про наш!) Компаніївський степ. Про наш буденний степ — і так велично! Пам’ятаєте?

«Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг…»

Товариші упорядники!

Треба бути каменем, травою, лушпинням, щоб мати такого батька, такий степ, такі вершини літератури, як «Зачарована Десна» і «Вершники», — і не спробувати самому писати. Це кличе, підносить і… пригнічує. Пригнічує, так! Бо відчуваєш: ти неук! Бо відчуваєш: ти епігон! Твоя писанина — сіренька тінь і від вершин життя, і від вершин літератури… А пам’ять дитинства намогливо стукає в груди, і примушує, і спокушує: пиши… пиши, що вийде…

Як писати? Як увібрати в своє слово і мудрість, і безглуздість життя?

Ми ж з вами є глядачами і дійовими особами вселенського лицедійства, котре відбувається в Колізеї історії. Перед нами розгортаються драми двадцятого сторіччя. Хіба не на наших очах пігмеї переодягалися в Гераклів, невігласи в Ціцеронів, блазні в Іванів Грозних, а дрібні злодії в Кромвелів і Вашінгтонів? Хіба ми не бачили сцен заокеанського полювання на відьом, шабаш реваншистських Геростратів, п’яну гру в очко, коли на карту ставились долі цілих країн і народів? А що в цей час робимо ми, лиса початкуюча молодь? Стоїмо, роззявивши рота, споглядаємо трагікомедії віку і длубаємося в носі: де б знайти конфліктиків дитячих, проблемок хатнього масштабу? Нам би засукати рукава, та в кратер життя, та в пику глупоті, та в пику фарисейству, та в пику підлості і пристосуванству.

Але, бачте, у нас тонка інтелігентна кишка.

Де ви, рицарі совісті, нинішні Довженки і Яновські?!

Чуєте, як гримить Колізей, як гуркоче каміння під ногами мільйонів, як волає публіка: «Гладіаторів! Гладіаторів на арену!»

Я полохливо зникаю.

«Мамо, чом болять ваші руки?»

«Не так руки, сину, як душа болить. Весь вік у гною, хлібом світ годую, а що ж виходить? Подивись, сину, що воно в світі робиться?»

Мовчу.

Який з мене письменник!

В. БЛИЗНЕЦЬ.

Примітки
1

Література, діти, час. — К., «Веселка», 1981.

(обратно) 2

«Санта-Марія» — одна з каравел, на яких X. Колумб відкрив Америку.

(обратно)
Оглавление РИЦАР СОВІСТІ Передмова В. О. Базилевського МОВЧУН Повість   1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11 ЗВУК ПАВУТИНКИ Повість   Срібний чоловічок   Сопуха   Крилаті дерева   Адам   Ніна   Глипа й Бакун   Лікар Бусько   За павутинкою   Все відпливає ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ Повість-казка   Розділ перший   Розділ другий   Розділ третій   Розділ четвертий