Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

— Слухай, я до тебе зайду після обіду. Є в мене одне діло. Добре?

Кивнули головою і розійшлися…

Товариші упорядники!

Народився я року тисяча дев’ятсот тридцять… але тут і починається плутанина в моїй біографії. Справа ось-бо в чому. Коли першої післяокупаційної осені пішов я до школи, суспільство зацікавилось моїми анкетними даними. «Рік народження?» — запитала вчителька. Я солідно підсмикнув парусинові штанці і сказав щиросердо: «Не знаю, тьотю…» — «А метрика?» — здивуєтесь ви. Яка там, шановні, метрика, коли душа ледь трималася в тілі. І сільрадський архів з усім казенним майном, що здатне було горіти, з’їла холодна воєнна зима. Отож солдатські діти були часто-густо «безпашпортні». У школі (а це була початкова школа, що тулилася в темній комірчині) так визначали тоді вік удовиченків. Нас, голомозих, вишикували під стіною. Експертна комісія — старенька вчителька і завгосп — пильно оглядала кожного в шерензі, роблячи відповідні записи в гросбусі: якщо ти з пушком під носом, пиши — переросток, якщо без пушку — недоросток. Я потрапив до безвусих. Але, мабуть, відчував, що колись упорядники антологій вимагатимуть точніших біографічних даних. Тому-то й звернувся за довідкою до інстанції, найавторитетнішої в таких питаннях, тобто до матері. Ненька довго пригадувала, коли ж з’явилась на світ її четверта дитина. «Що в голодовку, це точно, — сказала мати. — А от о якій порі?.. Дай боже пам’яті… Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку — кап-кап, стеля потекла. О' Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло… дівчатка з глини яєчка ліпили — видно, сердешні, до паски збирались…»

Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 — кругле число) 1933 року.

Не менш складне питання — національність.

Якби хто забажав по паперах вивчити наш родовід, то нічого не второпав би. В документах записано: батько — росіянин, мати — українка, старші діти — білоруси, менші — українці.

Однак як же сталася та плутанина?

Наш батько, поліський лісоруб, молодим парубком був поголений і призваний до царської армії. А царські чиновники визначали національність приблизно так, як у нашій школі вік: косоокий — пиши інородець, не дуже косий — росіянин. Батько був русявий, могутнього тіла чоловік з добрими сірими очима. Не підходив під графу «інородця».

Далі. Побралися мої батьки в кінці громадянської війни (на станції Лозова між боями вінчав їх полковий писар) і вирушили у «весільну» подорож по південному фронту до Перекопу. Потім вітри громадянської занесли їх на білоруське Полісся. Мирне життя. І перші «близнята», що народилися там, стали білорусами. В тридцяті роки переїхали вони на Україну, в південні степи. Хто тут народився — українці (було шестеро дітей, а лишилось троє; в одної сестри, правда, померла ще й маленька дочка, а тоді вже й вона сама; а про смерть другої сестри, Ліди, я сказав у «Парусах над степом»).

Саме тут, у маленькому степовому селі Володимирівці, я й побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, що нагадували хмаристе небо і тонули в ньому. Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя — мабуть, до смертного часу. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху, і хлопчачі далекі мандри — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці.

Ви питаєте, що найбільше вразило мене в дитячі роки. Вражало, аякже, і не раз. Ну хоча б таке, почуте від батька. Було це незабаром після того, як наші дівчатка ліпили з глини пасочки. Батько, артільний бригадир, пізно повернувся з поля. Дома — нікого. Темна пустка. Мати — в лікарні, туберкульоз її підкосив. Діти порозлазились хто куди — на траву, на козельці, на ранні ягоди. В сирому кутку, під ослоном, батько знайшов тільки найменшого: воно ще, звиняйте, і навкарачки не лазило. Ото, мабуть, випало з колиски, котьки-навкотьки під ослін, та й заснуло. Батько облапав немовля — геть захололо, не дише. Лишалось на стіл покласти, свічечку запалити. Та бувалий вояка нагрів скоріше води, обгорнув пелюшками безкровне тільце і давай парити, розтирати і штучне дихання робити. Аж ось дитина розтулила погасле око і стиха заквікала.

Так повернув батько до життя автора цієї «довідки».

Взагалі моєму дитинству міг би позаздрити дід Щукар. Ну що було в Щукаря? Спіймався на гачок, та бугай поганяв, та ще щось кумедне. А в моїх пригодах відчувалась якась лиха послідовність. Тільки я оклигав після «воскресіння» — знов мало не пустився в рай. На цей раз бабуся допомагала. Скупала вона дитя, чисту сорочечку одягла і на гарячу лежанку мене — хай погріється онучок. Що трапилось далі, зафіксовано в оповіданні «Як я став чемпіоном». Словом, підсмажили малого, немов курча. А потім коняка наступила, а потім… та хай йому грець!

Однак несправедливо було б казати, що домашні злидні й клопоти затьмарили світ дитинства. Не могли затьмарити, бо, крім хати, був широкий двір, а за ним толока, а за толокою — грандіозна епопея степу. А що робилося тут, навіть за порогом! Вилізеш, було, на город, а там… «огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, кропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати!» Це не я пишу, я просто цитую О. Довженка, котрого люблю, як можна любити лише землю і небо своє.

Питаєте про впливи, про літературне навчання… Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. Це — мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько вийшов з патріархальної сім’ї поліщука, в якій жили образи й духи язичництва, а дід пам’ятав ще французьке нашестя, а кріпосництво було тінню недалекого минулого, стихійним лихом, як, скажімо, чума, голодовка або повінь отого й отого — пам’ятаєте? — року. Він воював на фронтах першої світової та громадянської воєн, пізнав, що