Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

виглядає так, ніби зір у мене сферичний і Загір перебуває в самому центрі цієї сфери. Все, що не є Загіром, до мене доходить мовби просіяне крізь сито і здається дуже далеким: зневажливий вираз обличчя Теодоліни, фізичний біль. Теннісон сказав, що, якби ми могли зрозуміти бодай одну квітку, ми знали б, хто ми такі і яким є світ. Мабуть, він хотів цим сказати, що немає події, хоч би якою незначущою вона здавалась, яка не містила б у собі історію всього світу і її нескінченний ланцюг наслідків і причин. Мабуть, він хотів сказати, що видимий світ постає перед нами в кожному зі своїх виявів, так само як воля, згідно з думкою Шопенгауера, виражає себе повністю в кожному суб’єкті. Кабалісти вважали, що людина — це мікрокосм, символічне дзеркало всесвіту; а на думку Теннісона, геть усе є таким дзеркалом. Усе, навіть цей нестерпний Загір.

Десь до 1948 року доля Хулії, певно, спостигне й мене. Мене муситимуть годувати з ложечки й одягати, і я не знатиму, коли буде вечір, а коли ранок, не знатиму, хто такий Борхес і ким він був. Назвати таке майбутнє жахливим навряд чи можна, адже жодна з цих обставин мене вже не хвилюватиме. Зрештою, хіба болить тому чоловікові, якому під наркозом розколюють череп? На той час я вже не сприйматиму світу, я сприйматиму тільки Загір. Як нас навчає доктрина ідеалізму, «жити» й «марити» є точними синонімами; тобто я від тисячі видимостей перейду до одної; зі складного сну у сон дуже простий. Іншим примариться, що я збожеволів, а мені маритиметься один Загір. А коли всі люди на світі день і ніч думатимуть лише про Загір, то що буде сном, а що дійсністю — світ чи Загір?

У безлюдні години ночі я ще можу блукати вулицями. Світанок здебільшого застає мене на лавці на майдані Ґарай, де я думаю (прагну думати) про той фрагмент із «Асрар Нама», де говориться, що Загір — це тінь Троянди та розрив Покривала. Я пов’язую це твердження з таким повідомленням: «Щоб розчинитися в Богові, суффіти повторюють своє власне ім’я або дев’яносто дев’ять імен Бога доти, доки вони перестають щось означати для них», — і прагну піти цією ж таки стежкою. Може, я зрештою розтрачу Загір, так багато думаючи про нього, а може, за цією монетою і є Бог.

Письмена Бога

Присвячується Емі Ріссо Платеро

Моя кам’яна темниця глибока; її форма — майже досконала напівсфера, причому підлога — теж кам’яна — трохи менша за її найбільше коло, й тому напівкругла камера здається ще більш гнітючою і якоюсь ніби неозорою. Стіна ділить цю напівсферу на дві половини; вона хоч і висока, проте не торкається найвищої стелі склепіння. По один бік цієї внутрішньої стіни перебуваю я, Тсінакан{465}, маг піраміди Кахолома{466}, яку спалив Педро де Альварадо{467}; по другий бік — ягуар, який рівними й нечутними кроками міряє час і простір своєї кам’яної клітки. На рівні підлоги в центральній стіні пробите заґратоване вікно. В час без тіні (ополудні) вгорі відчиняється ляда, й тюремник через скрипучий залізний блок спускає нам на кінці мотузки глеки з водою та по шматку м’яса. Світло проникає в підземелля, й у ці хвилини я можу бачити ягуара.

Я вже втратив лік рокам, протягом яких я лежу в темряві; колись я був молодий і міг ходити по цій камері, а тепер тільки лежу в тій позі, в якій мене забере смерть, і жду кінця, який приготували для мене боги. Колись довгим крем’яним ножем я розтинав груди людям, що їх приносили в жертву, а тепер, без допомоги магічних заклять, не зміг би навіть зіп’ястися на ноги.

Напередодні спалення піраміди люди, які зійшли з високих коней, катували мене розжареним залізом, вимагаючи, щоб я показав їм місце, де сховано скарб. У мене на очах вони повалили ідола мого Бога, але Він мене не покинув і допоміг мені зберегти мовчанку під тортурами. Мене шмагали, ламали, калічили, а потім я отямився в цій темниці, звідки вже мені не вийти живим до кінця моїх днів.

Спонукуваний необхідністю щось робити, чимось заповнювати свій час, я почав пригадувати у своєму непроглядному мороці все, що знав. Я провів безліч ночей у спробах відновити в пам’яті розташування та кількість кам’яних змій або вигляд лікувального дерева. Так мені пощастило зупинити плин років, знову заволодіти тим, що мені належало. Однієї ночі я відчув, що наближаюся до дуже важливого спогаду; так мандрівник, іще не побачивши моря, вже відчуває шум його хвиль у себе в крові. Через кілька годин цей спогад став прояснюватися — це був один із переказів, пов’язаних з Богом. Передбачаючи, що в кінці часів настане велике лихоліття, він написав у перший день Творіння магічну формулу, призначену відвернути це лихоліття. Він написав її в такий спосіб, щоб вона змогла дійти до найдальших поколінь і щоб її не стерла ніяка випадковість. Ніхто не знає, де саме і якими письменами він її накреслив, але нам відомо, що вона таємно десь зберігається і рано чи пізно обранець її прочитає. Я подумав, що ми тепер перебуваємо як ніколи близько до кінця часів і що моя доля — доля останнього жерця Бога — можливо, надасть мені привілей віднайти й прочитати божественну формулу. Той факт, що я перебував у темниці, не відібрав у мене цієї надії; можливо, я вже тисячі разів бачив цей напис у Кахоломі, й тепер мені лишається тільки пригадати й розшифрувати його.

Ця думка мене підбадьорила, а потім у мене аж голова пішла обертом. Адже на землі існує безліч стародавніх форм, форм незмінних і вічних, і будь-яка з них могла бути тим символом, який я хотів знайти. Словом Божим може бути і пасмо гір, і річка, й імперія, і розташування небесних світил. Але впродовж віків гори руйнуються, річка безліч разів змінює своє русло, імперії виникають і розпадаються, та й обриси небесних сузір’їв не залишаються недоторканими. Навіть склепіння небесне не уникає змін. І гора й зірка — це індивіди, а індивіди смертні. Й тоді, в пошуках чогось стійкішого, я звернувся до