Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

вік не тільки Персію й Україну, а й Індію, й Бухару, Туреччину й Балкани, Францію й Росію і навіть був у Китаї. Темний і неписьменний, але непосидющий, як Вічний Жид, чистій черевиків Саркісьян. Рябий і добродушний. Він, за його ж словами, чистив брудні черевики цілому світові. Добре чистив, чесно, сумлінно, а найбільше почистив брудних черевиків і чобіт в совєтській пролетарській державі — пролетарських партійних і безпартійних черевиків, і тепер ніяк не міг зрозуміти, навіщо ж його посадили в тюрму, тоді як на волі так тих брудних черевиків багато й які почистити без нього абсолютно неможливо. Що там робитимуть без нього?! Цей Саркісьян — це була теж своєрідна перська Шехерезада, ще краща, ніж Карапетьян. Своєю ж епопеєю тут — він є символ, уособлення для всіх вірмен. Фокус, в якому зійшлася вся їхня трагедія і весь їхній безсмертний гумор, з яким вони ту трагедію сприймали. В його інтерпретації та ціла всевірменська епопея в царстві НКВД нагадувала вірменський анекдот або вірменську загадку, якої ніхто не може ніколи розгадати. Анекдот–загадка про оселедця: „Висить, теліпається, зелене й пищить… Що таке?“

Це Саркісьян на великому конвейєрі. А чого висить, чого зелене, чого пищить, за які такі гріхи — невідомо.

В цім анекдоті, як і у всіх вірменських загадках та анекдотах, одначе більше логіки, ніж у трагедії Саркісьяна й усіх його одноплеменців.

Згідно з його справою, Саркісьян є не хто інший, як цілий дашнаківський „вождь“, хоч він ніколи не чув про партію дашнаків і не знає, що то таке. Можливо, серед вірмен були й справжні дашнаки, але НКВД ніколи не в стані їх викрити, бо це понад його компетенцією. Такої думки принаймні Саркісьян, а на доказ цього він висуває твердження, що НКВД абсолютно й безнадійно на хибній дорозі, коли в його особі не змогло впізнати звичайного чистія черевиків, а впізнало „дашнаківського вождя“.

Звичайно, він — Саркісьян — у всьому „признався щиро“ (бо ж він не є ворог совєтської влади, щоб уперто заперечувати те, що твердить слідчий, слідчому, зрештою, видніше!). І, звичайно, тепер у світі є троє великих людей — Гітлер, Сталін і він — Саркісьян, який, виявляється, на його несамовите здивування, захитав основи першої в світі й найбільшої в світі пролетарської держави. З того всього Саркісьян заливається веселим сміхом, як то він „без драки“ потрапив у великі „забіяки“.

Саркісьян намагається весело весь час пристосуватися до своєї такої великої ролі, приділеної йому історією, на потіху цілій камері.

З групи жидів, яких теж було щось біля 30 й які майже всі йшли під рубрикою „троцькісти“, чи не найяскравішим був такий Львов. Науковець з фаху, невеликий на зріст, пузатенький, утлий на утвори міщух, хоч і „член партії з 17 року“ й „соратник“ всіх найвидатніших діячів революції (хоча Андрій і був певен, що в революцію цей Львов був десь парикмахером в Житомирі або в Бердичеві). Але перед арештом він був десь великою „шишкою“ Цей Львов, очевидно, мав геморой, бо більшу частину дня не сидів, а стояв, але то нічого. Він серед жидів був авторитетом, бо до нього всі завжди зверталися й щось шепотіли подовгу, й він завжди посередничав у всіх конфліктах своїх братів крові з оточенням. Навіть Гепнер, який прибув до камери теж, так як і Андрій, і, поповнивши жидівську фалангу, був, безперечно, найсоліднішою серед них усіх персоною, ставився одначе до Львова з повагою. Всі жиди наслідували його поведінку. Він був обережний і хитрий, як і всі, і такий же вічно нашорошений та переляканий. Але тоді, коли всі жиди обмежувалися переляканим мовчанням та жалісним зітханням, підкреслюючи своє несправедливе та безмірне мучеництво, Львов ішов далі. Він, стоячи, та погойдуючись над масою сидячих, та скрушно зітхаючи, час від часу заламував руки, зводив очі до стелі й розпачливо жебонів:

— О, аве, Цезар! Морітурі те салютант!

Мовляв, „От, Цезарю? Ти караєш мене, а я все–таки вірний тобі, вірний до гробу, до смерті. Ах, яка трагедія! Яке жахливе непорозуміння! Як тяжко й несправедливо терпить товариш Львов“.

— „О, аве. Цезар!!“

Причому Львов все норовив так зітхнути, щоб це дійшло до вух якщо не наглядачів та слідчого, то принаймні до камерних стукачів і сексотів. І скільки непідробної скорботи, страждання вірного серця, скільки муки й скільки любові до Цезаря та прощення йому всіх гріхів супроти товариша Львова.

Не Львов, а просто тобі янгол, несправедливо повержений в морок кромішній.

Штурман в такі хвилини дивився на Львова, й дивна посмішка перебігала по його зімкнутих устах. Безодню презирства, вкладену в ту ледве вловиму посмішку, не можна виміряти ніякою мірою. І напевно, вона була адресована не так до Львова як до його Цезаря, що має таких морітурі. В таку мить Андрієві штурман уявлявся на борту крейсера — гордий штурман на борту гордого крейсера. Вітер б’є в обличчя й полоще його бушлат, бистрою молоньєю в’ється над ним альбатрос, обличчя засмалене вітрами всіх широт і оббризкане піною дванадцяти морів — він дивиться в далину, як сонце вогненними мечами ралить розгойдану стихію моря, думає велику й глибоку, як саме море, думу, й перед гордим його, орлиним зором стелиться могутня сонячна перспектива — перспектива його Вітчизни, в ім’я якої він несе свою горду душу і серце в небувалі ще, звитяжні й ризиковані рейси, поклавши все на карту без жодного вагання й без мудрування лукавого. Одвертий, як саме море і небо, і мужній, як та вся стихія, штурман. Штурман, для якого немає Цезаря серед всіх тих, хто замірився на горду його душу.

Такий він, цей штурман, на тлі тих „морітурі“ з їхнім Цезарем.

Зітхання Львова мали вдячний резонанс серед всіх його братів крові. Та й не тільки серед них. Це була категорія, окрема категорія людей, здебільша з числа недавніх носіїв партбілета, здобутого часом в боях, а здебільшого підхлібництвом, низькопоклонством, практикою вірних, готових, до послуху, безідейних „морітурі“. Але більшість з них, мабуть, все–таки мала в душі велику внутрішню колізію: — вірність ідеї революції, окропленій кров’ю мільйонів і їхньою власною, це з одного боку, й скидання їх Цезарем на смітник з тавром „ворогів народу“ — з другого. Колізія повставала від потреби ненавидіти й нездібності ненавидіти, бо ж… Бо ж їх скидають на смітник нібито в ім’я тієї самої ідеї, в ім’я якої вони віддали свої сили і кров. І може, в тім викрику: „О, аве, Цезар, морітурі те