Сад Гетсиманський - Іван Павлович Багряний

Штурман з першого ж дня запав Андрієві в око тим, що сидів, і присмалював собі руку цигаркою, і навіть не морщився. А коли Андрій гукнув до нього: „Галло! Що ви робите, друже?“ — спокійно й діловито відповів: „Загартовуюсь“. Андрій думав спершу, що це якийсь божевільний маніяк, але він був зовсім нормальною людиною. Мовчазний, зосереджений в собі і — симпатичний. З крутим чолом і розумними очима. Тільки неговіркий, зовсім неговіркий. Микола трохи підніс кінчик заслони над таємницею цієї людини і водночас поінформував про його титул „Кровавая піща“, й Андрій мимоволі пройнявся до нього величезною пошаною. В цієї людини дуже тяжка справа — він сидить по обвинуваченню в приналежності до протирежимної бойової організації в військовому флоті й навіть чи не в керівництві ним. Глядячи на нього, можна думати, що це правда. І це імпонувало. Сидить вже два роки, але без результатів. Переніс тяжкі тортури й лише недавно вкинений сюди. Він не розколовся й навіть не думав про те. Жде нового туру ходіння по муках. Він мовчить, але коли говорить, то не в силі приховати понурого, безкомпромісного, непримиренного презирства до всього, що підпирає ця тюрма. Він має блакитні розумні очі, що світяться сильною волею й воднораз філософською якоюсь журбою та вибачливістю до всіх своїх співкамерників. Він не встряє ні в які камерні конфлікти, ні в які спірки. Він на все дивиться згори, задивлений десь далі, аніж ця камера, може, в сонячну морську блакить, може, в пережиті шторми й бурі, може, в очі коханої. Це людина з великою душею. Коли йому наступають в тісноті на ноги, він їх спокійно приймає; коли хтось дивиться жадібно на його пайку, яка видається більшою, він її спокійно, без жодного слова міняє, беручи собі гіршу.

Він нагадує лева, посадженого в клітку, по якому топчуться малі звірята.

Штурман з крейсера „Червона Україна“.

Андрій дивився йому в бровасте обличчя мовчки й думав, що це людина якоїсь великої ідеї і ставиться вона до свого сидіння в тюрмі не як до нещастя, а як до логічної закономірності. Це вражіння було, здається, безпомилковим, і саме це вражало на тлі слимакового плазування, скімлення та биття себе в груди багатьох інших. Людина знала, за що сидить, і була, як залізна брила. Андрій все ловив себе на бажанні заговорити з ним, але мав досить людського такту, щоб не лізти в душу. Коли їхні очі зустрічалися, в штурманових очах миготіли якісь сонячні іскорки, на мить, на коротку мить, і погасали під серпанком задуми. То був погляд людини, яка все бачить наскрізь і не потребує слів… „Кровавая піща“.

Третім яскравим персонажем був поляк Гловацький. Він був манюсінький і чорний, як жучок, замурзаний, обдертий, не мав абсолютно нічого, ніяких речей, як і Андрій. І найхарактернішою його рисою було, що він такий маленький, а мав шалений темперамент і колосальний, чисто польський, гонор. Здавалось що в ньому зійшовся гонор всіх його попередніх поколінь, всіх пращурів цілої Жечі Посполитої. Але яка неспівмірність! Такий темперамент та такий гонор і такий, майже ліліпутний зріст і комарина сила. Він все буянив, колотився, скандалячи із своїми сусідами в кутку, в якому сидів. Доведений до крайньої межі кипіння, він раптом схоплювався, тремтів увесь, як живе срібло, й, потрясаючи замурзаними своїми кулачками, вигукував у нестямі:

— Бож–же! Бож–же!! Якби я до свого характеру та мав ще таку саму силу!!

— То що було б? — запитував хтось серйозно меланхолійно.

Гловацький, підбираючи відповідь, замовкав. Завмирав так, тримаючи руки догори, довго мовчав. Кипіння швидко йшло на спад. Нарешті, зітхнувши, Гловацький опускав руки й відповідав зламано, теж меланхолійно:

— Носив би бачки нагору… Сам! Камера заходилась реготом.

Нещастя цього Гловацького було в тім, що він був поляк, але жив в УССР. Не мавши Пілсудського під руками, НКВД посадило за цього Гловацького — бідного кравця й мирного харківського обивателя — й поклало на його маленькі плечі весь тягар відповідальності за політику й за всі діла маршалка Жечі Посполитої. Гловацький це — таку свою місію — цілком усвідомлював і на запитання — за що він сидить? — відповідав жалібно й глибоко переконано:

— За Пілсудського!

За це його продражнили в камері „Пілсудським“. Подібним до нього в цьому відношенні був німець — Ганс Шумахер. Їх була ціла група, німців, у цій камері, але Ганс був найхарактернішим. Білявий, присадкуватий, молодий, досить інтелігентний Ганс, на прозвище „Коровій муж“. Він колишній шуцбувдівець, вигнаний з батьківщини Гітлером, але сидів ось тут за Адольфа Гітлера й репрезентував фашизм. Яка іронія! Як „справжній фашист“, а не його ерзац (справжній, бо німець та ще й „пролізлий в партію ВКП (б)“), Ганс котирувався на біржі НКВД дуже високо й відповідно до цього багато витерпів, аж до того, що його слідчий мастив своїм калом по голові, чого бідолашний Ганс, європеєць і все–таки революціонер, робітник з походження — Ганс Шумахер — ніяк не міг зрозуміти. Йому не вкладалося в голову, як це в пролетарській, а значить, робітничій, державі його могли так трактувати — екскрементами, хай і від „пролетарського“ слідчого, а все ж таки екскрементами. На його думку, це зовсім розходилося з тезою Карла Маркса про диктатуру пролетаріату.

Був вій дуже лагідної, симпатичної вдачі, і його в камері всі дуже любили, а за те, що він був фактично без’язиким, бо не володів ані українською, ані російською мовами як слід, смішно, по–дитячому вимовляючи слова, його всі мали за велику, тяжко скривджену дитину. „Коров’їм мужем“ же Ганса прозвали за те, що він, ніяк не мігши добрати порівняння для велетня Дубенка, який під час боротьби підіймав Ганса, як пір’їнку, на руки, сказав йому нарешті, з натугою коверкаючи українські слова:

— Слюхай, Дюбенко! Ті… ті… — він все хотів назвати його бугаєм, але не дав ради й нарешті випалив: — Ті — коровій муж!

Ганс репрезентував Велику Німеччину й її фюрера, відповідаючи тяжко за всі його минулі, теперішні й майбутні гріхи супроти пролетарської держави Йосипа Сталіна.

З групи вірмен і персів, яких було в подвійній цій камері чоловік з 30, найяскравішим був старий перський вірменин Саркісьян. Прототип Карапетьянового Аслана, чесного чистія черевиків. Він харків’янин, але він в той же час всесвітній громадянин. І не тільки зі своєї космополітичної вдачі, а й з фактичної біографії — як чистій черевиків, він зі своєю скринькою обійшов за весь свій довгий