Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Не звик патріарх до такої великої шани. Їздив він до Москви висвятити на патріарха звільненого з польського полону царевого батька Філарета Романова. Пишно обдарували його московити хутрами, церковним начинням і одягом, але грошей дали небагато, і важкий гаманець золота від гетьмана Сагайдачного несподівано порадував старого патріарха, а урочиста зустріч запалила очі його блідою радістю. І, махаючи чорним крилом рукава, задоволено і заспокоєно думав він про близький відпочинок після довгої подорожі багнистими низовинами Чернігівщини і про те, що треба якось віддячити козакам і гостинному місту за шану.

Католики, лютерани і уніати сновигали в юрбі, щоб згодом переказати подробиці зустрічі замковій владі і своїм патерам. Помчали гінці до коронного гетьмана і до Варшави, де вже і так скоса дивилися на Теофана. Урядові Речі Посполитої здавалося підозрілим, чому Теофан не поїхав торік до Москви звичайним шляхом через Стамбул, Ясси і Київ, а поїхав морем до Каффи і звідти караванним шляхом на Курськ. Мимоволі спадало на думку, що поява його зв'язана з загрозами з боку Туреччини, і не один палкий шляхтич присягався, поклавши руку на шаблю, що Теофан — турецький шпигун або принаймні таємний посол.

Жолкевський стурбувався і під виглядом почесного представника надіслав до Теофана коморника Почанівського, з проханням, щоб магістрат і обивателі київські віддали патріархові належну його гідності шану і супроводили під надійною охороною до Кам'янця і Хотина.

Але все це писалося і говорилося про людське око. Потай готували Теофанові арешт. Узяти його під сторожу у Києві було неможливо, бо козаки відбили б його силоміць. Треба було заманити його до Кам'янця, у смугу розташування кварцяного війська, і звідти тихенько випровадити до Варшави.

Але патріарха завчасно попередили про плани Жолкевського. Старий не розгубився: він прийняв запрошення Богоявленського братства погостювати у Києві, під міцним захистом козацького війська, щоб розібравшись у місцевих справах, знайти вихід з важкого становища.

Густішали присмерки. Пахло левкоями і резедою, а братський будинок стояв мовчазний і похмурий з наглуxo замкнутими віконницями на важких залізних болтах. Патріарх Теофан вже третій день хворів і не виходив з покою. Келійники і архідиякон Діодор нікого не допускали до нього, і пан Почанівський нудився і вештався без роботи, разів по десять на день одвідуючи хворого.

— Сто дзяблув! Хай би вже помирав або видужував цей чорний грак, що не розуміє ані слова польською мовою, ані нaвiть латиною і тільки щось гаркаво лопоче по-арабському з Діодором або солодко сюсюкає по-грецькому з оцим товстим екзархом Аpceнієм з Царгорода, — лаявся пан Почанівський, виходячи на ганок. — Ну й клята служба! Так я й доповім пану коронному гетьманові, - плюнув він і спересердя вцілив у метушливу квочку з цілим виводком маленьких жовтеньких курчаток.

І раптом пригадав, що його запрошено до італійського архітектора Себастіано Браччі.

Почанівський замислився. Адже ж пан коронний гетьман вимагає, щоб він ані на хвилину не залишав патріарха без догляду. Але коли патріарх хворий і до нього, нікого не допускають… А у Браччі молодша донька справжня красуня, ще й з добрим посагом, і таке вино, якого нема у всьому Києві, чорти б забрали оцю кляту дірку, де нема ані магнатських палаців, ані пишних бенкетів, як у Варшаві, а головне — веселих легковажних панянок, яким можна так спритно морочити голови.

Він ще вагався. І ніби у відповідь на його вагання підбіг до Почанівського захеканий пахолок і низько й шанобливо вклонився:

— Я до вельможного пана… від пана Браччі. Панство дуже просить не баритися, бо всі вже зібрались, і пан дістали барильце старого італійського вина і бажають розкрити його на пошану вельможного пана.

Слинка потекла в Почанівського.

— Зараз! Скажи панові — пішов одягатися, — поважно відповів він і, пославши патріарха під три чорти разом із братством і всіма попами і ченцями, поквапливо збіг з ганку.

А в патріархових покоях панує півтемрява, хоч на столі горить три високих свічки ароматного воску. Пахне м'ятою і якимсь приємним куривом, привезеним патріархом зі сходу. Теофан сидить на покутті і мерзлякувато кутається у хутра, хоч у кімнаті жарко.

На лавах вздовж мурів і в кріслах різьбленого дуба розташувалися дидасколи, архімандрити київських, волинських і галицьких монастирів, місцеві і приїжджі парафіяльні попи і кілька радців і шляхтичів. Тьмяне світло свічок вихоплює з пітьми їх білі обличчя, Їх блискучі хрести і їх патериці. Тіні від каптурів гойдаються по стінах велетенськими кажанами. І в тон похмурому колоритові сцени — чорний застебнутий під горло жупан Сагайдачного польського крою і темні каптани міщан.

Розмова йде грецькою мовою: запинаючись і з зусиллям підшукуючи слова, говорять дидасколи або просять Борецького перекладати.

Мова йде про те, що треба негайно поновити церковну ієрархію, бо тільки такий рішучий крок врятує православне духовенство від намагань Рима і унії відібрати у нього монастирі і парафії, а головне — землі і хлопів.

— Зубожівши, ми не зможемо з ними боротися, — повторює кир Єлисей. — Відберіть наші маєтки — і ми лишаємось обеззброєними. Тоді у них буде все: школи, друкарні, книжки, можливість широкою доброчинністю приваблювати до себе паству, роздмухувати її вдячність і любов; нарешті власне військо для наїздів на наші злиденні церкви, скити і оселі. А ми, що ми матимемо? Поки ми міцні, озброєні і багаті, боротьба ще можлива, і навіть з надією на перемогу.

— Тим більше, — підхоплює Єзекіїл Курцевич, — що наші магнати користуються, як англійські та німецькі сеньйори, правом патронату у межах своїх староств і маєтків. Вони добре запам'ятали принцип cuius rеgio — eius religio[272], а тому замикають православні церкви, коли і як їм забажається, або віддають їх у посесію католикам і євреям. А захід дає їм чудові приклади такого свавілля.

Одна Англія чого варта: Марія Кривава — католичка, отже, запалюй вогнище і пали гугенотів[273] і протестантів; Лизавета[274] — англіканка — палить католиків з пуританами[275]. Що вони бачать — те й переносять додому. Оті наш новий воєвода чимало часу прожив у Лондоні і надивився на звички англійців.

— А король Зигмунд захоплюється померлим Філіппом іспанським[276] і герцогом Альбою, — в'їдливо вкинув Сагайдачний. — Він би скрізь позапалював вогнища інквізиції, коли б не панство, якому золота вольність дорожча за віру і яке вимагає права