Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Обличчя у нього здригається нервовим тиком. Цей тик з'явився під час погрому. Наум ніяк не може його стримати. Губи і щоки його пересмикуються, ніби хтось прошиває їх голкою. Це не боляче, але дуже неприємно, тому він так губиться і нервується, і тоді тик позначається ще яскравіше і оголяє зуби і ясна в жалюгідній і смішній гримасі. Хома уважно вдивляється в Наума і міцно й щиро бере його під лікоть.
— Чого тікаєш? Свої всі! Майстри! Друзі твого померлого батька, царство йому небесне, старому.
Наум покірливо дозволяє себе посадити. Він наче підвівся після важкої хвороби. Йому приємне це дружнє запрошення, начеб раптом відчув він себе дитиною під надійним захистом дорослих. Він не курець і не може скористатися з люльки, щоб, набиваючи її, перемогти замішання. Ніяково смикає він свою шапку і дивиться в землю.
— Ну, як, поховали? — питає Хома, сідаючи на старе місце.
Наум хитає головою. У нього блискучі, трохи банькаті очі, ріденька кучерява борідка і вузьке худорляве обличчя. А губи знов здригаються тиком, і він з зусиллям витискає слова.
— У понеділок поховав тата, а вчора померла моя Хана… Теж поховав. Ледве встиг, поки зайшов шабес.
Майстри перезираються і зітхають. Вони знають, що Наум пішов до замка з готовим замовленням, коли ви бухнув погром. Хану пошматувала юрба, а потім вдерлася до майстерні і розтрощила геть усе: і одяг, і подушки, і перини, і готові позументи, і басмани, і пояси.
А Наум веде далі, дивлячись в одну точку.
— І тепер у мене більш немає нікого у цілому світі. А ви знаєте, що це таке, коли людина самотня, як у пустині? Взимку двоє діток померло, а третій ось-ось мав народитися… Так вони Хану чоботом у черево… І що мені тепер робити? Де подітися?! Бо ж інструмент і посуд — все знищено. Дзиглика не залишилося… І думки кружляють увесь час в голові. А Хана, і батько, і діти перед очима стоять… І нема з ким слова промовити…
— Хм… — співчутливо зітхає Причепа. — Так чого ж ти, бісова дитино, до нас не приходив?! Хіба тут для тебе місця невистачить? Ех, ти!..
Наум ніяково і вдячно всміхається і обережно озирається навколо. Причепиха кудись пішла. Пріся спить. Він спиняє свій погляд на дитині, і болісна гримаса знов кривить його обличчя. Отакі ж кучерявенькі були його Рейзя і Сорка… Потім, раптом наважившись, звертається до Хоми:
— Так от я й прийшов… Би чули за мого брата Нахмана? Його забили ще там, — у Львові. А батька тепер. Нема й мені життя у цілому світі. «Вони» відшукають і під землею… Так я вирішив. Піду на Січ. Дід Омелько казали батькові, що є козаки із євреїв. Бо ж кагал з світу згонить за родичів… А там я людиною буду, якщо не виженуть.
Майстри мовчки курили, а Хома здивовано підвів голову і новими очима зиркнув на Наума.
— Так от я й подумав: піду до пана Причепи і до діда Омелька. Вони мені порадять, як і що… Навчіть, пане Хомо, бо я ще жити хочу. Я не хочу, щоб і мені накинули зашморг, як паршивому цуцикові… Бо ж мовчати, скорятися, ходити до синагоги і дивитися їм у вічі… Ой, ні! Ой, ні! Цього вже я більше не зможу.
Хома почухав потилицю.
— Хм!.. Ось яка заковика… Дійсно, що на Січі є євреї, але здебільшого по шинках та на пристані. Маклерують, торгують… Іноді трапляються і рубаки… Ну, що ж, їжджай. Там на всіх місця вистачить. Вірно кажу я, па. нове?
— Що вистачить, то вистачить, тільки ж кволий він. Мабуть, не здужає вивчити козацьку науку, — похитав головою Павло.
Наум схопився з місця.
— Ой, що ви кажете! Я ж здоровий! Тільки ж я завжди голодний. І вранці, і вдень, і ввечері. Мені б вранці три скибочки хліба з'їсти і стільки ж увечері, то був би я здоровий. А коли у мене на всю родину з підмайстрами було по одній хлібині в день, так я їм давав їсти, а сам гриз саму цибулю. А ви знаєте, що від самої цибулі лише у роті пече? Та якщо мені дадуть їсти донесхочу, так я он який стану, — розвів він руками і жалюгідно і по-дитячому радісно всміхнувся.
Хома збентежено чухав потилицю.
— Хм!.. Так тобі дійсно у вояки закортіло? Ну, добре: навчу! Тут є один січовик, приятель мій. Недавно приїхав. Підемо разом до нього, розкажемо що і як, бо ж і своїх там спочатку тюкають та дрочать до сьомого поту. І три роки тримають у молодиках. От як по цехах, у підмайстрах. Ну, а коли всі іспити минуться — тоді буде з тебе людина. Навіть прислів'я є: «Терпи, козаче, отаманом будеш»!
Наум зиркнув на Причепу, ще раз всміхнувся і тріпнув кучерявою головою.
— Ой, правду ж казав мені батько: «Наумчику, коли скоїться лихо, іди до наших майстрів, до пана Павла із Остапом, або ще краще до пана Хоми: Вони ж такі люди! Ой, які люди!.. Вони ж тобі і порадять, і допоможуть, як рідні».
Причепа. ніяково посміхнувся і звернувся до жінки, що саме увійшла до хати:
— Ану, стара! Швиденько! Чac вечеряти. Збирай на стіл, що там є.
І, коли баба пішла до комори, моргнув Наумові:
— А перед бабою ти анітелень! І взагалі, поки не дістанешся Січі, набери в рот води, бо ж є ще багато зашморгів, на білому світі, крім того, яким скатували бідолашного Лейзера.
Минали дні. Замовк плач єврейської бідноти. На згарищах і руїнах погромлені потроху відбудовували свої злиденні хатини. Вікна братської школи знов заблищали новими шибками, і учні злякано схилялися над псалтирем та часословцем під суворими поглядами дидасколів. Знов шмагали щосуботи ледарів та пустунів. Знов кипіла у неділю базарна площа народом, і галаслива юрба збігалася до магістрату, почувши ратушний дзвін вислухати королівський універсал, соймову конституцію або якесь оголошення. А однієї з весняних сонячних неділь важкий благовіст монастирів та церков і пишні процесії зустріли єрусалимського патріарха[271].
Патріарх Теофан повертався з Москви, прямуючи на Волощину і Царгород. Сагайдачний виїхав йому назустріч і супроводив від кордону до Києва.
Зустріч була надзвичайно пишна.
Чорне і біле духовенство, цехи, братство, магістрат і міська шляхта вийшли вітати поважного гостя. Барвистими смугами юрмились вздовж вулиць кияни, скидали шапки
