День гніву - Юрій Косач
— Відступати за ріку…
У вирла заглянув веселун. Може, він таївся в посміху Ґанджі, в лукавому Воронченкові, все одно, веселун — шерех, веселун — гаспид. «Така твоя воля — вперед! А от я хочу й буду я…» Лихоманка трясе.
— Чернь бунтується, батьку…
Богун застромив пірнача за пояса, підвівся. За ним всі, чиї полки ще в авксиліарних позиціях, у логовах. А замочок аж ходить від грому польських фальконетів Арцишевського; добре ціляє, псубрат, хоче збити гетьманську квартиру.
Небо сіре, налилось оливом.
Грізний день. Зловісний день. День Пилявців.
— Коня, Яненку!..
Замкові башточки тремтять, зі стелі сиплеться глина, по сходах несуть ранених.
…Victoria Cosacorum… peracta… anno 1648…
На глум. Сатана притаївся. Геть, геть… Набати загули й тут. Довбиші прибігли. Шаблі у полковників у руках. Вірні біля вірних. Небо розпанахало марево, а хмари роздались, обважнілі оливом. Над річкою спалахнула пісня — васюринці йшли в останню атаку.
Яненко підвів булана. Він бив копитами, шарпав наусами. Був південь 9 вересня 1648.
42
Душа хмарна, як цей день. День Пилявців, Господи. Із трясовиння, з багнища бредуть сірі волокнисті тумани. Опар заслав поле, такий жовтавий, лихоманний, наче сама отрута. Й тільки де-не-де — просвіти, як і в піднебессях, де кубляться, гудуть, мандрують безпересталі гнівом налиті хмари.
Тихіше, гнідий. Ще буде час басувати. Дай роздивитись, дай погадати. Ззаду буркотять, що старший спохмурнів, знаю, хотіли б потіхи, хотіли б доброго слова. Але говорити шкода, голуб’ята. Прийде день, прийде й бесіда. Поцейбіч, як зайняв, — станули полки. Там, за горбками, ще виблискує криця.
— Хто ж то йде, Воронченку?
— Височанові йдуть, гуцули йдуть, батьку… Знов же з Качором Голинським, з Дрогомирецьким, з Чайковським подільські сотні… Броварники, батьку, сідельники з Поточчини… Під Сатановом дали панам гарту…
— Добре, Семене, добре, Височане, порадував ти мене галицькою снагою. Виводь же їх, голубе, туди, на той третій горбок, що проти греблі. Там сидіть, голуб’ята, в палісадах ждіть… Казав же я, ґанджуки, гадимири: кожен щоб припас собі лопатку… Окопуйся в полі, куля не так скоро візьме в закопі… Земля тебе заслонить, менше нашої віри вигине… Чиї ж це там розташувались, з возами?
— Переяславці й ніжинці, батьку… Під полковниками Федором Лободою й Прокопом Шумейком… З ними гармата, батьку, змійки й волкомейки… Лівобережці…
— Добре дбайте, хлоп’ята. Лівобережні полки — лицарські полки. А під цим горбком, поміж вільхами, — охотні полки, знаю — Донцеві, Петра Гловацького, Герасима Яськовича. Ці нехай ждуть — покличу. За Гловацьким, як за рідним братом, той не продасть. З тим на кінець світу підемо і повернемось. Нехай же корсунці з паном Мрозовицьким імпетують з лівого крила, нехай заманюють ляшву, і не бійтесь, коли перейде річку… Тут їй наш Богун заступить дорогу… Що ж то там біліє праворуч?
— За запорозькими куренями під паном кошовим і під гадяцьким полковником Кіндратом Бурляєм серм’яжники окопались, батьку, це вже чернь підійшла з того боку…
— Добре дбають, хлоп’ята. Заставте ж за ними кропив’янців, серденят моїх, під паном полковником Джулаєм…
Гнідий не застоїться. Полем, полем, але ж і трясовина осьде, земля вгинається. На весну, мабуть, як розіллє Пилява, води підходять під сам замочок. Хвацько взяли запорожці ліворуч, хвацько відбиваються, не видно, як крутять веремію[524], туман заслав. Од вітру вільхи гнуться. День же хмарний, а від гармат застелить димом усю котловину.
— Тимошеві подати вістовців, нехай не бариться з ордою. Лукавці, тільки і чекають, торгуватися почнуть. А хто ще там станув праворуч, учора не так було диспоновано[525]? Га, тисячнику, куме Станіславе?
— Зім’яла гусарія Небабиних, ваша мосте, Небабині пішли брати дефіле через рукав Ікви, другі наступили, за вашим дозволом, охочекомонні і їх підпирають, але ж і добре секурують полтавці з паном Пушкарем, миргородці з паном Гладким, кальничани з полковником й. м. Остапом Гоголем… Їхнє завдання, ваша гетьманська мосте, відпирати, доки можна буде, атакування правого польського крила під реґіментарем Остророгом. Окопані в розлогому таборі боронитимуть перехід через річку з цього боку, коли не вдасться богунцям і морозенківцям стримати імпету на головну греблю…
— Добре, мості Кричевський, добре диспонуєш…
Ядра ж гудуть лядські. Б’ють з легкого наряду. Самі сміговниці й пищалі. Ядро невелике — півторафунтовики, зариваються неглибоко в землю.
— Добре дбайте, ваша мосте, сам Арцишевський закладає ґноти, тебе побачили…
— Застійте старшого, товариство!
— Того не боятись, голуб’ята. Смерті огнепальної чи сіканої той не мине, хто її боїться. Втратити серце — це найстрашніше…
За річкою, от-от над беріг виїдуть, в туман сповилися панські реґіменти. Сила ж їх окрутна. Триста тисяч буде, як оком взяти. Із заходу й з півночі виблискує. Там — праворуч Осінський з гвардією… Корсакова хоругва… Вишневецького компут… легка панцерна… в середині Заславський… Волинці з молодим Кисілем… Краківський полк… важка панцерна… кірасієри… німецькі рейтари… Де ж наш Франкгайм?..
— Відстоює переправи, батьку, ген там, за млином…
— Секурувати Франкгайма. Наш друг, наш побратим. З ним ні Болт, ні Монтгомері, ні Корфф не зрівняються. Вони — жолдаки, Франкгайм не лиш запорозький хліб їсть, а й душею наш… Хто ж там далі у сріблених доспіхах?..
— Любомирський з легкою панською їздою… Добре їздне військо у ляхів… Тарновський, Оссолінський, Кушель, Халенський… Піхоти, видать, таки мало… На ліве крило подають диспозицію, бачите: пішли вістовці… Малинові прапорці рушили — гусарія, гусарія… Атакуватимуть пана Мрозовицького нашого… Гусарія Конецпольського. Це жовтодзьоб, тому не зрівнятись із покійним батьком… Але славно йде гусарія… Взялись з Морозенком! Не гнуться корсунці… Пана Данила Нечая пустіть на праве крило! Секурувати Морозенка! Мерщій секурувати! Добре дбає Морозенко! Кріпше їх, пеських синів! Розгортайте лінію… Передайте: нехай пан Чорнота секурує з обозу…
— Ваша мосте старший, чернь тратить серце.
— Яка чернь, мості Виговський?.. Гребельку треба боронити… Тую чернь як розпарю, тієї черні не настачу духу…
— Плачуть могильники, вдарились об землю косарі, луківники… Боса сірома, батьку… Була битна… не один ще з-під Жовтих Вод ішов… Під Корсунем доказував… Упали духом, батьку… Кажуть: тієї сили ніколи не зломимо. Кажуть (такі вже теж є): як передамось, не така буде нам кара… Помилують… Не кролевенята, то новий король, добрий пан, милостивий пан помилує… А то шемріння конфідентів між сироматнею, між поспільством… Перекуплюють… Намовляють… Вашу мость хочуть зв’язати… Буде пільга[526], гадають…
Проклята чернь. Прокляте кочовниччя, бродниччя, дейнеччя. Тії не сіють, не жнуть. Тії тільки у вікторіях високі серцем, а коли біда — падає їм
