Аеропорт - Артур Хейлі

— Просто чудово. Він, мабуть, подумає, що це жарт через промах керівництва. Зрештою скажи йому, нехай стару затримають на борту після посадки і не дозволяють виходити без супроводу. Якщо італійські органи захочуть замкнути її, тим краще. Тоді передай сигнал керівникові нашого представництва в Римі. Коли стара прибуде, няньчитися ­доведеться йому, і сподіваюся, що в нього компетентніші люди на посадах, ніж у мене.

— Так, сер, — сказала Таня.

Вона почала переповідати керівникові ТУО інші справи стосовно Рейсу Два — про підозрілого чоловіка з дипломатом, якого під час посадки помітив митний інспектор Стендіш. Не встигла вона закінчити, як Берт Везербі її перебив.

— Забудь! Що ті митники від нас хочуть — аби ми замість них працювали? Якщо це не справа компанії, плюва­ти я хотів, що той мужик везе. Якщо митниця хоче дізнати­ся, що в тому дипломаті, нехай зв’яжуться з італійськими митниками, щоб вони перевірили, а не ми. Я що, геть з глузду з’їхав, аби взятися допитувати і, можливо, образити цим сумлінного пасажира, який платить за квиток, та пхатися в його справи, які нас зовсім не стосуються?

Таня вагалася. Щось у тому чоловікові з дипломатом — хоча вона його й не бачила насправді — непокоїло її. Вона чула про випадки, коли… Звісно, це абсурд…

— Я просто думала… Можливо, він везе не контрабанду.

Керівник ТУО гаркнув:

— Я сказав: забудь про це.

Таня пішла. Опинившись знову за своїм робочим столом, вона взялася писати повідомлення стосовно Ади Квонсет командирові Демересту на Рейс Два.

У таксі дорогою до аеропорту з міста Сінді Бейкерсфелд відкинулася на задньому сидінні й заплющила очі. Вона не сприймала, та й не переймалася ні тим, що надворі досі сніжить, ні тим, як повільно повзе таксі в щільному транспортному русі. Вона не поспішала. Хвиля фізичного задоволення й насолоди (яке там правильне слово — ейфорія? — згадувала Сінді) охопила її цілком.

Причиною був Дерек Іден.

Дерек Іден, який відвідав коктейльну вечірку Фонду допомоги дітям Арчидони (Сінді досі не знала, якої саме Арчи­дони); який приніс потрійний бурбон (вона його не допила), а тоді зробив непристойну пропозицію без будь-якого натяку на оригінальність. Дерек Іден, до сьогодні ледь відомий репортер «Сан Таймз» з другорядними статтями; Дерек Іден, розпусне обличчя, легковажні манери та невиразний невипрасуваний одяг; Дерек Іден зі своїм пошарпаним та всередині й зовні брудним «шевроле»; Дерек Іден, який запопав Сінді, коли вона була готова на все, коли вона потребувала чоловіка, будь-якого чоловіка, й не сподівалася на щось особливе; Дерек Іден, який виявився найкращим та найцікавішим коханцем, якого вона будь-­коли зустрічала.

Ніколи, ще ніколи раніше Сінді не відчувала нічого подіб­ного. О Господи, подумала вона, якщо існує у світі чуттєва, фізична досконалість, то вона пережила її сьогодні. Мало того, тепер, коли вона познайомилася ближче з Дереком Іденом… любим Дереком… вона хотіла його знову — і частіше. На щастя, він, без сумніву, відчував те ж саме.

Їдучи отак на задньому сидінні таксі, вона подумки пережила події останніх двох годин.

Вони їхали у тому жахливому старому «шевроле» з «Лейк Мічиґан Інн» до маленького готелю біля «Мерчандайз Март»188. Швейцар прийняв машину з презирством — Дерек Іден цього, здається, не помітив, — а всередині, у вестибюлі, на них чекав нічний адміністратор. Сінді зробила висновок, що один з телефонних дзвінків, про які раніше говорив її супутник, стосувався цього готелю. Не було потреби проходити реєстрацію, нічний адміністратор провів їх просто до кімнати на одинадцятому поверсі. Залишивши їм ключ та коротко побажавши на добраніч, він пішов.

Кімната була така собі; старомодна, простакувата, зі слідами від сигарет на меблях, але чиста. Посередині стояло двоспальне ліжко. Біля ліжка, на столі — невідкоркована пляшка скотчу, якісь закуски та лід. На таці з алкоголем лежала картка зі словами: «З найкращими побажаннями від адміністратора»; Дерек Іден роздивився її, а потім запхав до кишені.

Коли Сінді поцікавилася, що це означає, Дерек пояснив: «Інколи готелі роблять ласку працівникам преси. Ми нічого не обіцяємо в таких ситуаціях; газета на таке не піде. Але іноді репортер чи помічник редактора може додати назву готелю в статтю, якщо це вигідно; або навпаки, якщо стаття про щось погане — смерть, наприклад; готелі цього не люб­лять, — ми можемо її пропустити. Як я й кажу, жодних обіцянок. Робиш, що можеш».

Вони випили, побалакали, тоді випили ще, і вже тоді він почав цілувати її. Потім Сінді відчула ніжність його рук, якими він гладив її волосся досить довго спочатку й так, що вона відчувала це всім тілом; тоді ті ж руки почали блукати її шкірою, повільно, о, як же повільно… і саме в ту мить Сінді почала усвідомлювати, що це може виявитися чимсь особливим.

Поки Дерек роздягав її з демонстративною майстерністю, якої йому бракувало раніше, то прошепотів: «Не квап нас, Сінді, ми нікуди не поспішаємо». Але невдовзі, коли вони вже були в ліжку, неймовірно теплому, як Дерек Іден і обіцяв у машині, вона захотіла квапитися і скрикувала: «Так, так!.. Так, будь ласка. Я не можу чекати!» Але він м’яко наполіг: «Ні, можеш. Ти мусиш». І Сінді підкорялася йому, цілковито, з приємністю віддаючись під його контроль, поки він її водив, ніби дитину, за руку вздовж краю прірви, а тоді назад, на крок-другий, коли вони спинялися з відчуттям, ніби витали у повітрі; а тоді знову, і назад, і знову, ще раз і ще, у блаженстві, яке ледь можливо було витерпіти; і зрештою, коли вже ніхто з них не міг чекати довше, настав спільний апогей, ніби небесний гімн з тисячею солодких симфоній; і якби Сінді могла обрати собі мить, коли померти, позаяк більше ніколи в її житті не буде бодай на йоту схожої миті, вона б обрала цю.

Пізніше Сінді вирішила, що одна з рис Дерека Ідена, які їй подобаються, це повна відсутність