Аеропорт - Артур Хейлі

Через відчинені двері Мел бачив лейтенанта Ордвея, що говорив із жінкою, місіс Ґерреро, яка стояла й застібала пальто.

Сінді залишилася на місці.

— Доброго вечора. — Мел представився, тоді вказав на дивани і крісла. — Будь ласка, сідайте.

— Добре, — сказав один з чоловіків у делегації. Він був гарно і дорого одягнений, з бездоганно вичесаним, посмуго­ваним сивиною волоссям, та здавався лідером групи. — Але скажу вам так: ми тут не чайок попивати прийшли. Маємо кілька прямих, різких питань для обговорення й очікуємо на чіткі відповіді, а не переливання з пустого в порожнє.

— Я постараюся. Ви назветеся?

— Мене звуть Елліот Фрімантл. Я адвокат. Представляю інтереси цих людей, а також всіх інших, унизу.

— Гаразд, містере Фрімантл, — сказав Мел. — Можемо починати?

Двері досі стояли прочинені. Жінка, як помітив Мел, уже зникла. Тепер увійшов Нед Ордвей і зачинив двері.

Рейс Два компанії «Транс Америка Ейрлайнз» двадцять хвилин тому покинув аеропорт Лінкольна і стабільно набирав висоту; це триватиме ще одинадцять хвилин, поки він не досягне тридцяти трьох тисяч футів189 біля Детройта. Літак уже летів за своєю повітряною лінією на ортодромічному190 курсі до Рима. Протягом останніх кількох хвилин він летів плавно, грозові хмари й турбулентність залишилися далеко внизу. Місяць у три чверті висів попереду над ним, наче кривобокий ліхтар; зірки навколо світили різко та ясно.

В кабіні екіпажу все набувало свого звичного трибу. Командир Гарріс оголосив про хід польоту пасажирам через систему гучного зв’язку. Троє пілотів займалися плановими справами для довгого перельоту.

Під столиком бортінженера, позаду командирів Гарріса й Демереста, прозвучав гучний дзвінок. У ту ж мить на радіопанелі перед важелями керування двигунами загорілася бурштинова лампочка. Дзвінок і лампочка показували радіовиклик у системі вибіркового виклику, через яку з більшістю авіалайнерів можна було зв’язатися окремо, ніби приватним телефоном. Кожен літак «Транс Америки» та інших великих авіакомпаній мав свій окремий код виклику, який передавався та отримувався автоматично. Сигнали, які спрацьовували для Н-731-ТА, не бачитиме й не чутиме жоден інший літак.

Енсон Гарріс перемкнувся з частоти центру керування повітряним рухом на маршруті й підтвердив:

— Я «Транс-Америка-Два».

— Рейс Два, я диспетчер «Транс Америки», Клівленд. Маю повідомлення для командира від керівника ТУО, Лінкольн. Повідомте, коли зачитати.

Гарріс помітив, що Вернон Демерест уже також змінив радіочастоти. Тепер Демерест підсунув до себе блокнот і кивнув.

Гарріс сказав:

— Клівленд, ми готові. На прийомі.

Прозвучало повідомлення, яке перед тим написала Таня Лівінґстон, стосовно безбілетниці на Рейсі Два, місіс Ади Квонсет. Поки його зачитували, включно з описом маленької старушенції з Сан-Дієґо, обоє командирів заусміхалися. Повідомлення закінчилося проханням підтвердити, чи місіс Квонсет на борту.

— Ми перевіримо й підтвердимо, — повідомив Гарріс. Коли передача закінчилася, він перемкнувся назад на частоту центру керування повітряним рухом.

Вернон Демерест і бортінженер Джордан, який почув повідомлення з гучномовця над головою біля його сидіння, заливалися сміхом.

Бортінженер озвався:

— Я в це не вірю!

— А я вірю, — прогиготів Демерест. — Стільки тупаків на землі, а якась трухлява стара качка їх усіх обдурила! — Він натиснув на кнопку виклику телефона передньої кухні-­буфету. — Привіт! — гукнув він, коли одна зі стюардес підняла слухавку. — Скажи Ґвен, що вона потрібна в нашому кабінеті.

Він ніяк не міг стримати сміху, коли відчинилися двері кабіни. Ввійшла Ґвен Мейген.

Демерест зачитав їй повідомлення системи вибіркового виклику з описом місіс Квонсет.

— Бачила її?

Ґвен похитала головою.

— Я ще взагалі не була в туристичному класі.

— Зайди та глянь, чи бабуся там, — сказав їй Демерест. — Її, мабуть, легко помітити.

— Якщо є, то що мені робити?

— Нічого. Просто повернешся та доповіси нам.

Ґвен не було всього кілька хвилин. Коли повернулася, то сміялася з усіма.

Демерест обернувся у своєму кріслі.

— Вона там?

Ґвен кивнула:

— Так, на місці чотирнадцять Б. Достоту така, як вказано у повідомленні, тільки ще ефектніша.

Бортінженер запитав:

— Дуже стара?

— Років сімдесят п’ять, як мінімум; мабуть, близько вісімдесяти. Та й на вигляд вона як героїня Дікенса.

Через плече озвався Енсон Гарріс:

— Радше «Миш’яку і старого мережива»191.

— Вона справді безбілетниця, командире?

Гарріс знизав плечима.

— Так повідомили з землі. Думаю, саме тому були проблеми з вашим підрахунком пасажирів.