Аеропорт - Артур Хейлі
Він запізніло запитав:
— А ти дізнався, як ту жінку звати?
— Так, тільки це. Іспанське таке ім’я. Хвилинку; я десь собі записав.
Пауза, а тоді лейтенант Ордвей озвався знову:
— Прізвище Ґерреро. Місіс Інез Ґерреро.
Таня Лівінґстон недовірливо запитала:
— Тобто місіс Квонсет на борту Рейсу Два?
— Боюся, що так, місіс Лівінґстон. Там була маленька бабуся, саме така, як ви її описали. — Агент відправлення, який керував посадкою на «Золоту каравелу», перебував у кабінеті керівника ТУО разом з Танею та молодим Пітером Коуклі, який досі не міг отямитися від того, що його обдурила місіс Ада Квонсет, яка була під його відповідальністю.
Агент відправлення прибув до кабінету кілька хвилин тому, після телефонного попередження від Коуклі всім виходам на посадку стосовно невловної місіс Квонсет.
— Мені й на думку не спало, що щось може піти не так, — сказав агент. — Ми й інших відвідувачів на борт пускали сьогодні; вони повернулися. — Обороняючись, він додав: — І між іншим, я сьогодні цілий вечір перевантажений. Нам бракує людей, а коли ви відійшли, я працював за двох. Самі знаєте.
— Так, — відповіла Таня, — знаю. — Вона не мала жодного наміру перекладати на когось провину. Якщо хтось і був винен у тому, що трапилось, то лише Таня.
— Це сталося одразу після того, як ви пішли, місіс Лівінґстон. Літня жіночка сказала щось про свого сина, здається, що він забув гаманець. Навіть показала мені його. Сказала, що там усередині гроші, тому я й не схотів його відносити.
— Вона це вже прорахувала. Це одна з її постійних вигадок.
— Я не знав, тому й пустив її на борт. Відтоді й аж поки не отримав дзвінок кілька хвилин тому, я й не замислювався над цим.
— Вона тебе обдурила, — озвався Пітер Коуклі. Скоса глянув на Таню. — Як і мене.
Агент відправлення похитав головою.
— Якби мені не довелося в це вірити, я б не повірив, навіть зараз. Але вона на борту, що маємо, те маємо. — Він розповів про невідповідність між кількістю квитків та пасажирів у туристичному класі, а після рішення супервайзера наземного обслуговування відправити літак, щоб не спричиняти додаткової затримки.
Таня швидко промовила:
— Я так розумію, Рейс Два, очевидно, вже злетів.
— Так, злетів. Я перевірив дорогою сюди. Та навіть якщо й ні, сумніваюся, що вони б погодилися рулити назад до виходу, особливо сьогодні.
— Ні, вони не повернулися б. — Таня знала, що так само немає ні найменшого шансу на те, що «Золота каравела» змінить курс та повернеться на посадку тільки через Аду Квонсет. Час та ціна висадки однієї безбілетниці сягне не однієї сотні доларів — набагато більше, ніж якщо просто доправити місіс Квонсет до Рима, а потім забрати назад.
— У них буде дозаправлення? — Інколи, наскільки Таня знала, рейси до Європи робили непередбачені зупинки для заправлення в Монреалі або на Ньюфаундленді. Якщо так, то вони матимуть можливість зняти місіс Квонсет з борту, позбавити її насолоди подорожі до Італії.
— Я питав службу перевезень, — відповів агент. — За планом польоту, вони летять прямо. Без проміжних посадок.
Таня вигукнула:
— Та шляк би трафив ту баберу!
Отже, Ада Квонсет насолодиться подорожжю до Італії й назад і, можливо, переночує, а ще отримає їжу — все за рахунок авіакомпанії. Таня з люттю думала: вона недооцінила небажання старої повертатися на Західне узбережжя, а ще помилилася, коли припустила, ніби місіс Квонсет цікавить подорож тільки до Нью-Йорка.
Всього п’ятнадцять хвилин тому вона подумала, що змагання, яке розгортається між нею та Адою Квонсет, — мозковий поєдинок. Якщо так, то, без сумніву, маленька старушенція з Сан-Дієґо перемогла.
З нехарактерною жорстокістю Таня бажала, щоб авіакомпанія зробила виняток і подала в суд на місіс Квонсет. Але вона знала, що це неможливо.
Молодий Пітер Коуклі почав щось говорити.
Таня гаркнула:
— Ой, та замовкни!
Керівник транспортного управління округу повернувся у свій кабінет через кілька хвилин після того, як Коуклі з агентом відправлення пішли. Керівник ТУО, Берт Везербі — працелюбний, наполегливий член керівництва, якому вже було під п’ятдесят і який подолав важкий шлях, почавши в ролі вантажника на пероні. Зазвичай уважний та з почуттям гумору, сьогодні він був змучений та дратівливий внаслідок трьох днів безперервної напруги. Чоловік знервовано слухав звіт Тані, де вона брала головну відповідальність на себе та лише побіжно згадала Пітера Коуклі.
Провівши долонею по де-не-де сивому, рідкому волоссі, Берт Везербі зауважив:
— Інколи перевіряю, чи в мене там хоч щось залишилося. Саме через отакі речі воно випадає. — Він трохи поміркував, тоді проскрипів: — Ти сама дров наламала, тепер із цим розберися. Поговори з виробничо-диспетчерською службою; попроси зв’язатися з командиром Рейсу Два радіозв’язком компанії та поясни ситуацію. Не знаю, що він зробить. Особисто я б викинув ту стару відьму з висоти тридцять тисяч футів, але це вже нехай сам вирішує. До речі, хто там командир?
— Демерест.
Керівник ТУО простогнав.
