Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
У конторі супермаркета Поллі змогла отримати лише сто п’ятдесят доларів. Потім вони поїхали до «Ощадного банку Огайо», що на Норт-Хай-стрит, де взагалі відмовилися приймати чеки Поллі. Кінець кінцем, зробивши ще кілька невдалих спроб отримати готівку в спеціальних касових віконцях, до яких можна було під’їжджати просто на машині, Адалана запропонувала скористатися кредитною карткою «Юніон-Компані», що належала батькові Поллі, як гарантією. У магазині «Юніон», який вони знайшли в торговельному центрі «Ґрейсленд», погодились видати Поллі п’ятдесят доларів за чеком.
— Треба було обміняти на готівку ще один чек, — запропонувала Адалана. — Ти могла б залишити ті гроші собі.
Раптом Адалану охопило натхнення. Вона вирвала порожній бланк із чекової книжки й написала для Поллі вірш. Утім, коли він був готовий, Адалана сказала:
— На жаль, я не можу його тобі віддати, бо тоді в поліції буде зразок мого почерку.
Вона порвала папірець на клаптики, а тоді висмикнула сторінку з нотатника Поллі.
— Це я залишу собі. Якщо ти опишеш поліцейським мої прикмети, я передам цю сторінку «синоптикам» і вони приїдуть у Колумбус і вб’ють твою сім’ю.
Тієї миті Адалана побачила поліцейське авто, яке обганяло їх зліва. Від несподіваного переляку Адалана втратила контроль над свідомістю.
Філіп виявив, що їде кудись у машині. За кермом сиділа молода білява незнайомка.
— Шо я, в біса, тут забув? Куди тебе несе, Філе? — запитав він сам у себе.
— Хіба тебе звуть не Білл?
— Ні, я — Філ. — Він озирався довкола. — Шо за чортівня? Господь свідок, лише кілька хвилин тому я був…
Він не встиг договорити, бо на сцені з’явився Томмі. Він подивився на дівчину за кермом і спробував збагнути, чому він опинився в її машині. Може, в котрогось із інших членів «сім’ї» побачення з цією білявкою? Він кинув погляд на годинник. Був майже полудень.
— Ти голодна? — запитав Томмі.
Дівчина кивнула.
— Неподалік є ресторанчик «Вендіз». Візьмімо пару гамбургерів і картоплю-фрі.
Поллі зробила замовлення, а Томмі заплатив за їжу. Поки вони їли, дівчина розповідала щось про себе, проте Томмі її майже не слухав. Зрештою, це ж не він покликав її на побачення. Йому просто треба було дочекатись, поки на сцену вийде залицяльник цієї дівулі й поведе її туди, куди вони там собі планували податись.
— Де тебе краще висадити? — запитала дівчина.
— Біля студмістечка, — відповів Томмі.
Схоже, що той із членів «сім’ї», хто запросив цю дівчину на побачення, щойно отримав відмову. Коли вони знову сіли в машину, Томмі заплющив очі.
Аллен швидко оцінив ситуацію: молода жінка за кермом автомобіля, пістолет і пачка грошей у нього в кишені. Трясця, тільки не це!
— Слухай, — озвався він, — я прошу пробачення за все, що я зробив. Мені дуже прикро. Я ж тебе не скривдив, правда? Будь ласка, не описуй у поліції мою зовнішність, гаразд?
Дівчина втупилась у нього очманілим поглядом. Аллен вирішив заплутати сліди на той випадок, якщо вона все-таки звернеться в поліцію.
— Можеш сказати в поліції, що я — Карлос на прізвисько «Шакал» із Венесуели.
— А хто такий цей Карлос на прізвисько «Шакал»?
— Уже ніхто. Він врізав дуба. Але копи про це ще не знають. Якщо ти скажеш їм, що я — Карлос, вони тобі повірять.
Аллен вискочив із авто й хутко пішов геть.
Удома Рейджен порахував гроші й проголосив:
— Глядіть же, шчоб ніхто не чіпав тсих грошей! Я їх украв, шчоби сплатити рахунки.
— Стривай-но, — відгукнувся Артур. — Я вже давно за все заплатив із тих грошей, що лежали на комоді.
— Шчо?! Чому ж ти не сказав мені про тсе раніше? Я через тебе тсілими днями бігаю бозна-де, наче йолоп, і невинних людей оббираю!
— Я думав, ти сам усе зрозумієш, коли побачиш, що грошей немає.
— Та невже? А як шчодо грошей від другого грабунку? Тсі також шчезли, тілько вже не на сплату рахунків.
— Хлопці вже пояснили тобі, що сталось.
Реджен почувався пошитим у дурні. Він люто тупотів туди-сюди квартирою й вимагав, щоб йому сказали, хто цупить у нього час.
Артур звернувся до Томмі, Кевіна й Філіпа, та ці троє гаряче запевнили його, що не крали в Рейджена час. Філіп описав білявку, яку бачив у машині:
— Вона була схожа на кралечок із групи підтримки.
— Ти взагалі не мав права виходити на сцену, — дорікнув Артур.
— Я й не збирався, хай йому грець! Гульк — і я вже сиджу в машині з цією фіфою, сам не знаючи чому. Я вшився звідтам, тільки-но зрозумів, шо й до чого.
Томмі сказав, що повів ту саму дівчину до «Вендіз» і пригостив гамбургером, думаючи, що у котрогось із членів «сім’ї» з нею побачення.
— Але я пробув із нею не більше двадцяти хвилин. І гроші тоді вже лежали в моїй кишені.
— Отже, так, усі під домашнім арештом на декілька днів, — скомандував Артур. — Треба з’ясувати, що діється. Щоб ніхто не смів виходити з дому, поки ми не дізнаємось, хто краде час у Рейджена.
— Але ж завтра четверта річниця весілля Дороті й Дела, — втрутився Томмі. — Кеті недавно телефонувала й нагадувала. Я обіцяв зустрітися з нею в Ланкастері, щоб вона допомогла мені вибрати подарунок.
Артур кивнув.
— Гаразд, можеш їй зателефонувати й сказати, що зустріч залишається в силі. Але не бери з собою занадто багато грошей — обмежся тільки необхідною сумою. І повертайся якомога швидше.
Наступного дня Томмі зустрівся з Кеті в Ланкастері. Вони походили по крамницях і вибрали подарунок: дуже гарне покривало з шенілі[50] на ліжко. Кеті вказала на те, що майже цього самого дня чотирнадцять років тому їхня мати вийшла заміж за Чалмера Міллігана.
Повечерявши в Дороті й Дела, Томмі провів тихий і приємний вечір із Кеті, після чого сів у машину й став чекати Аллена, котрий мав відвезти його додому.
Діставшись квартири, Аллен одразу завалився в ліжко.
І тут-таки прокинувся Девід. Він не міг зрозуміти, чому йому так кепсько. Щось було не так, але він не знав, що саме. Він сновигав квартирою й намагався покликати Артура, Аллена чи Рейджена, та вони не відгукнулись. Зараз усі члени «сім’ї» сердились одне на одного. Потім Девід побачив у пластиковому пакеті під диваном кулі до Рейдженового пістолета, а сам пістолет знайшовся під червоним кріслом. Девід знав, що це не віщує нічого доброго, бо ж Рейджен завжди тримав зброю під замком.
Він згадав те, чому його вчив Артур:
— Якщо вскочиш у халепу, або побачиш, що
