Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Але містер Седлі, на своє щастя, не підозрював, які думки снувалися в голові його служника, так само як шановний читач і я не здаємо, що думають про нас Джон чи Мері, яким ми даємо платню. Чого тільки слуги не думають про нас! Якби ми знали, що думають про нас наші близькі друзі й любі родичі, ми б перебували в такому душевному стані й такому страху, що не раді були б жити на світі. Отже, служник Джоза намітив собі жертву так само, як котрийсь із кухарів містера Пойнтера на Леденгол-стріт оздоблює черепаху карткою з написом: «Завтрашня юшка», — а вона того й не підозрює.
Покоївка Емілії була не така егоїстка. Мало хто з челяді, стикаючись із цією милою, доброю істотою, не платив їй відданістю й любов’ю за її лагідну, щиру вдачу. І справді, Що вона краще заспокоїла свою господиню, ніж усі інші, кого вона бачила того смутного ранку. Помітивши, що Емілія, ледве тримаючись на ногах, надовго мовчки застигає біля вікна, звідки їй видно було, як зникли вдалині останні багнети колони, ця чесна дівчина взяла її за руки й сказала:-Тепер, madame, est-ce qu’il n’est pas aussi à l’armée, mon homme à moi? Після цього вона вибухнула плачем, Емілія, впавши їй в обійми, теж заплакала, і вони почали втішати одна одну.
Слуга містера Джоза того райку кілька разів бігав до міста, під брами розташованих навколо парку готелів та будинків, де мешкали англійці, вештався серед інших служників, кур’єрів та лакеїв, збирав усі новини і приносив ті інформаційні бюлетені своєму господареві. Майже всі ці джентльмени були в душі прихильниками імператора й дотримувалися думки, що цей похід скоро скінчиться.
Прокламація імператора, надрукована в Авені, у великій кількості поширилася по всьому Брюсселі.
«Солдати! — писалося в ній. — Настала річниця Маренго і Фрідланда, де двічі вирішувалася доля Європи. Тоді, як і після Аустерліца та Ваграма, ми були надто великодушні. Ми повірили присягам і обіцянкам володарів і залишили їх на тронах.
Хіба ми чи вони змінилися? Солдати, ті самі пруссаки, що сьогодні такі зухвалі, йшли на нас під Ієною троє проти одного, а під Мон-мірайлем шестеро проти одного. Ті з вас, хто був у англійському полоні, можуть розповісти своїм приятелям, яких мук вони зазнали в їхніх плавучих в’язницях. Шаленці! Їх осліпив хвилинний успіх. Та якщо вони увійдуть у Францію, то знайдуть там тільки могилу!»-А прихильники Франції пророкували ще швидшу, ніж ця, поразку ворогів імператора, і всі сходились на тому, що пруссаки й англійці повернуться сюди тільки як полонені у хвості переможної армії.
Ці зібрані протягом дня новини мали свій вплив на містера Седлі. Йому передано, що герцог Веллінгтон намагається зібрати свою армію, передові загони якої минулої ночі розбито.
Розбито? Дурні теревені! — мовив Джоз; що під час сніданку завжди був дуже відважний. — Герцог виїхав, щоб розбити імператора, як раніше розбив усіх його генералів.
— Його папери спалені, майно вивезене, а кімнаті звільняють для герцога Далматського, — сказав Джозів, інформатор. — Я знаю про це від його власного дворецького. Слуги мілорда герцога Річмонда пакують речі. Його милість уже втік, а герцогиня тільки чекає, поки запакують срібло, щоб приєднатися до французького короля в Остенде.
Французький король у Генці, голубе, — недовірливо заперечив Джоз.
Він учора вночі втік до Брюгге, а сьогодні відпливав з Остенде. Герцог Беррійський у полоні. Хто хоче врятуватися, хай краще швидше виїздить, бо завтра відкриють греблі, і як тоді втікати, коли вся Бельгія буде під водою? — Дурниці, голубе, ми можемо виставити втричі більше проти того, що виставить Боні! — відповів містер Седлі.— Австрійці й росіяни вже підходять. Він мусить бути розбитий і буде розбитий! — закінчив Джоз, стукнувши кулаком по столу.
Пруссаків було троє проти одного під Ієною, і він протягом тижня здобув усю їхню армію і королівство. А під Мон-мірайлем їх було шестеро проти одного, і він розігнав їх, як овець. Австрійська армія наступає, але на чолі з імператрицею і Римським королем. А росіяни? Пхе, росіяни відступлять. Англійців ніхто не пожаліє, всі пам’ятають, які вони були жорстокі до наших сміливців у тих своїх плавучих в’язницях. Гляньте сюди, тут надруковано чорним по білому. Ось прокламація його величності імператора й короля, — сказав новоявлений прихильник Наполеона і, витягши папірця з кишені, тицьнув його в обличчя господареві, вже дивлячись на оздоблену шнурами куртку та на інші речі як на свою здобич.
Джоз, хоч іще не дуже налякався, але був уже не такий упевнений.
Подай-но мені куртку й кашкета, — звелів він, — і ходи зі мною. Я сам піду дізнатися, скільки в твоїх розповідях правди.
Ісидор розлютився, що Джоз одягає оздоблену шнурами куртку.
Хай мілорд краще не надягає військового мундира, — сказав він, — бо французи заприсягайся не лишати живим жодного британського солдата.
Ану цить! — усе ще бадьоро мовив Джоз і з непохитною рішучістю всунув руку в рукав.
За цим геройським вчинком і застала його місіс Родон Кроулі, що саме прийшла відвідати Емілію і з’явилася в передпокої, не подзвонивши.
Ребека, як завжди, була вбрана дуже елегантно й гарно; спокійний сон після від’їзду Родона відсвіжив її, і було приємно дивитися на її рожеве усміхнене личко, коли в місті того дня у всіх на виду була написана глибока тривога й смуток. Вона зареготала, побачивши, як Джоз силкується впхати себе в куртку.
Ви збираєтесь приєднатися до армії, містере Джозефе? — спитала вона. — Невже в Брюсселі не залишиться нікого, хто б захищав нас, бідних жінок? — Джозові пощастило нарешті влізти в куртку, і він рушив назустріч прекрасній гості. Почервонівши і збентежено вибачившись, він спитав, як місіс Ребека почував себе після ранкових подій і після втомливої ночі на бенкеті.
Мосьє Ісидор зник у Джозовій спальні, забравши з собою строкатий халат.
Як люб’язно з вашого боку, що ви питаєте про це, — відповіла Ребека, обома руками стискаючи його руку. — Який у вас незворушний, спокійний вираз тепер, коли всі такі налякані! Як там люба Еммі? Певне, розлука була для неї страх яка важка? — Жахлива, — відповів Джоз.