"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Єсть, товаришу підполковник.

Увечері прийшов посланець від партизанів — лісник Матвєєв, що, нарешті, повернувся. Виявляється, він знайшов у лісі пораненого збитого радянського льотчика і цілий тиждень влаштовував його в безпечне місце. Провести групу Маркова через заболочений ліс він погодився.

Група йшла до цього лісу дві ночі підряд. Остання денна стоянка перед заболоченим лісом була в байраку, так густо зарослому горішиною, що на дно його майже не пробивалося денне світло. Сюди надвечір мав прийти лісник.

Лісником виявився непоказний чоловічок на вигляд років п'ятдесяти. Коли Марков не повірив, що йому за сімдесят, він сказав:

— Я, товаришу начальник, як той іржавий гвіздок, якого ще дід забив, а онуки на ньому гойдалки чіпляють.

Швидкий у рухах, дотепний, він буквально хвилини не міг всидіти на місці.

— Ні, ні, нащо бога гнівити, силонька ще є,— сказав він і, різко підвівшись, бо сидів навпочіпки, вхопився за кострубату горішину та так трусонув її, що вся вона затремтіла, заскрипіла своїм вузлуватим стовбуром. Він засміявся. — А от недавно вночі, думав, усе, амба. Та от з цим льотчиком, будь він неладен. Звалився на мене, мов сніг на голову. Одна нога в нього переламана, а друга — поранена. Ну як його переправляти? Взяв я його собі на спину й попер. Вирішив доставити його до однієї баби в Ліговку, а туди, вважай, верст вісім, та ще з гаком. Ця бабка вже не одного пораненого на ноги поставила. От і поніс. Спершу зопалу здалося, що наче й не важко. Льотчик же худенький, майже що хлопчак. А на третій-четвертій версті став він мені, як піп Сергій з Глуховичів, важкенний, мов камінням начинений. Але несу, бо за ніч треба донести його до цієї бабки. — Матвєєв відламав гілочку, як хлопчисько, хльоснув нею по кущах. — І не доніс. Наче повітря не стало, ніби мені хто ножа в лівий бік всадив. Добре ще, що в лісі це сталося. От і лежимо ми рядком, ледве живі: льотчик і я. Він мені каже: «Кинь ти мене. Не мучся». А я його по матері. Пробую підвестися — наче ніж у боку і біль такий, хоч землю зубами гризи, і повітря знову ж нема. Так ми з ним дві доби й пролежали. Сміхота! Звірята коло нас бігають, нюхають, гратися починають. Ніби ми вже не люди з льотчиком. — Він посміявся, покрутив головою і вів далі: — І раптом як ніж з мене витягай. Підвівся — нічого, помахав руками — нічого. От штука, мовби нічого й не було. Став я льотчика знову припасовувати собі на спину, але, бачу, не можу. Ослаб, звичайно, два дні не ївши… Довелось його в кущах сховати. Дав йому води, нарвав купку заячої капусти і пішов підмогу шукати. А вона, підмога ж, рядом не ходить. Адже першого-ліпшого не попросиш. Довелося сходити по одного вчителя, так щось верст за п'ять. Нічого, сходив і все встиг. Льотчика надійно влаштували. От через те, товаришу начальник, я і затримався. Прошу вибачити.

— За що ж вибачати? — сказав Марков. — Спасибі треба сказати за таке благородне діло.

— Благородне? — Матвєєв помовчав, задумався, схиливши голову набік, потім відкинув лозину, присів навпочіпки перед Марковим. — Значить, вам у місто треба, товаришу начальник?

— Так. І треба так туди добратися, щоб піхто нас не побачив. Вийде?

— Ого! — лісник засміявся. — Зробити так, щоб усі люди кругом стали сліпими, цього я не зумію. Але промести акуратно — це можна. — Він повільним поглядом обвів людей Маркова. — Правда, вас чималенько, а кожна людина свій шум робить. Але нічого. Значить, так: я зараз побіжу, погляну, що там у лісочку моєму. А ви будьте готові. Явлюсь… — Він підвівся і, хапаючись за горішину, різкими ривками підтягуючи тіло, став швидко вибиратися з байраку.

Марков дивився йому вслід і думав: «Оце те головне, чого не врахував ідіот Гітлер. Він лічив наші танки, а лічити треба було отаких людей, як цей лісник».

Марков покликав до себе Савушкіна, який сидів віддалік на камені і про щось напружено думав.

Ну як, є які-небудь пропозиції? — спитав Марков.

Поки що нема, — похмуро відповів Савушкін, сідаючи біля Маркова. — Вся штука в тому, де я зможу з ним зустрітися.

— Це так, — погодився Марков. — Але я думаю, розрахунок треба будувати на тому, що зустріч відбудеться, звичайно, не на території гарнізону «Сатурна».

— А якщо він звідти не виходить? — спитав Савушкін.

— По-перше, це треба ще встановити. По-друге, може, нам у цьому посприяє Рудін?

— Не вмію я гадати на гущі, голова в мене не так влаштована. — На обличчі Савушкіна було страждання.

— А ви все-таки погадайте, — сухо сказав Марков. — Припустімо, що він виходить за межі гарнізону. Як ви з ним заговорите?

— Тоді вже легше легкого… Я все думаю, як з ним зустрітися, там, у гарнізоні.

— Такої зустрічі не буде, — повторив Марков. — І нічого легкого теж не буде. У вас, Савушкін, буде операція складна, гостра, і ви матимете справу з людиною небезпечною. Ще раз прошу це врахувати.

— Слухаюсь… — Савушкін бачив, що Марков сердиться.

Мова в них ішла про зустріч з Щукіним. На зближення з ним Марков вирішив послати Савушкіна і тепер всіляко намагався дати йому зрозуміти, в якій напруженій обстановці він виконуватиме це завдання. Таємниче зникнення Андросова не могло не насторожити як керівників «Сатурна», так і самого Щукіна. Якщо Щукін повірив, що Андросова схопили й стратили підпільники, він взагалі боятиметься кожного зустрічного на вулиці і ухилятиметься виходити за межі гарнізону. В останньому донесенні Рудін писав, що росіянам, які працюють у «Сатурні», не повідомляють щоденного пароля гарнізону. В кожному окремому випадку, коли хто-небудь хоче вийти за межі гарнізону, він повинен