Пастка на дурнів - Джозеф Хеллер
— Ну, гаразд, — сказав Йоссар’ян. — Давай уб’ємо полковника Пескарта. Зробимо це ми удвох.
— Тсс! — із жахом зіскакуючи зі своєї койки, заричав Жлобс. — Як це — уб’ємо полковника Пескарта? Що це ти мелеш?
— Тихше! Чорти б тебе!.. — ревнув на нього Йоссар’ян. — Чого горлаєш на всю П’яносу? У тебе ще є пістолет?
— Та ти, либонь, збожеволів? — ще голосніше зойкнув Жлобс. — З якої речі я мав би вбивати полковника Пескарта?
— З якої речі? — недовірливо зиркнув на Жлобса Йоссар’ян. — Ти ще питаєш, із якої речі? Хіба ж це не твоя ідея? Ти ж сам приходив до шпиталю й канючив, щоб я тобі поміг!
— Тоді в мене було всього п’ятдесят вісім бойових вильотів, — широко усміхнувшись, пояснив Йоссар’янові Жлобс і з насолодою пихнув сигарою. — А зараз я вже спакував манатки й чекаю відправки додому. Рівно шість десятків. Я своє відлітав.
— Даремно радієш, — одказав Йоссар’ян. — Не сьогодні-завтра він знову підійме норму.
— Може, на цей раз і не підійме.
— Не був би то полковник Пескарт, — зауважив Йоссар’ян. — Слухай, що це з тобою, хай тобі грець? Запитай-но в Голодного Джо, скільки разів він уже сидів на своїх валізах!
— Поживемо — побачимо, — стояв на своєму Жлобс. — Треба бути справжнім психом, щоб устрявати в таку справу, коли вже своє відлітав. — Він щиглем струсив попіл із сигари. — Послухай розумної поради, друзяко: відлітай і ти своє, а там буде видно.
Йоссар’ян насилу стримався, щоб не плюнути йому межи очі.
— Я навряд чи дотягну до шістдесяти вильотів, — помовчавши, глухо й безрадісно мовив він. — Ходять чутки, що Пескарт ізнову висунув нас у добровольці на бомбардування Болоньї.
— Це поки що тільки чутки, — пихато проголосив Жлобс. — Я б не радив тобі вірити всіляким чуткам.
— Залиш свої поради при собі.
— Поговори з Весслом, — порадив Йоссар’янові Жлобс. — Минулого тижня він знову купався в морі — збили його, як повертався з повторного бомбардування Авіньйона. Може, тепер уже він з відчаю ладен буде вбити полковника Пескарта?
— Вессл не такий розумний, щоб впадати в відчай.
Зовсім недавно, коли Йоссар’ян лежав у шпиталі, Вессла знову підбили, і він так ніжно й бережно посадив свого покаліченого літака на круті перекати прозоро-блакитних хвиль неподалік од Марселя, що ніхто з шести членів екіпажу навіть гулі собі не набив. І передній, і задній аварійні люки встигли відкрити заздалегідь, і, поки зеленувато-біла від піни вода з шаленим клекотом поволі поглинала машину, люди вибрались назовні; на шиях у них, мов нікчемні ганчірки, безпорадно теліпались оранжеві рятувальні жилети, які так і не надулися. А не надулись вони тому, що Майло повитягував з надувних камер спаровані балончики з двоокисом вуглецю, конче потрібним йому для приготування газованої води до полуничного та ананасового морозива. Морозиво з газованою водою він подавав на десерт у офіцерських їдальнях, а замість балончиків прикріпив до жилетів віддруковані на гектографі записочки: «Добробут синдикату „М. і М.“ — це добробут Вітчизни». Вессл останнім виринув, коли літак уже сховався під хвилями.
— Коли б ви тільки глянули на нього! — розповідав Йоссар’янові, заходячись од реготу, сержант Туз. — Ото була сміхота! Клянуся, ви зроду не бачили нічого подібного! Жоден з рятувальних жилетів не надувся, бо Майло поцупив балончики для тієї газировки, яку ви, гади, жлуктите у вашій офіцерській їдальні. Та виявилося, що не такий страшний чорт, як його малюють. Із нас тільки один не вміє плавати, тож ми, коли вигулькнули з машини й видряпались на фюзеляж, передовсім посадовили того хлопчину на аварійний пліт, якого Вессл підтяг за шворку до літака. Їй-богу, цей пришелепуватий недомірок Вессл у таких справах мастак. А другий наш пліт одірвало й понесло вітром, так що довелося всім шістьом умощуватись на одному. І весь час кого-небудь змивало з плота, хоча ми так тулились один до одного, що далі нікуди. Одне слово, і сміх, і гріх. Секунди через три після того, як ми відпливли від літака, він затонув остаточно, і ми зосталися в морі самі-самісінькі. Ну, відразу ж заходились відкручувати ковпачки на рятувальних жилетах: нам кортіло з’ясувати, що ж там у них зіпсувалося. Ось тут ми й побачили ті кляті Майлові писульки, в яких він повідомляв, буцімто все, що добре для нього, добре і для кожного з нас. Ох і мерзотник! Ото вже ми його проклинали, лаяли, собаку, на чім світ стоїть, усі, як один, — крім вашого дружка Вессла. А той лиш хихикає собі під ніс. — Мовляв, як на нього, то й справді все, що добре для Майла, виявляється, добре для всіх нас.
Чорт забирай! Бачили б ви його! Сидить, нечиста сила, на бортику плота, немов капітан корабля, а ми всі дивимось йому в рот, чекаємо розпоряджень, що ж робити далі. А він лиш ляскає себе по стегнах, наче замерз, і примовляє: «Тепер усе в порядку, хлопці, тепер усе в порядку». І весь час хихоче, як навіжений. Потім знову своєї: «Ну, тепер усе в порядку», — далі хихоче. А ми лиш вилупили на нього очі, як на дурника, і добре, що дивимося на нього, а не на воду, а то була б нам амба, бо хвиля і так то накриває нас із головою, то змиває кількох одразу ж у море. Не встигнеш видертись назад на пліт, як на тобі — нова хвиля, і ти знову в воді. Так що можете бути певні: сміху було, хоч відбавляй. Ми тільки й знали, що шубовсть у море, а потім знову на пліт. А хлопчина, котрий не вміє плавати, то він лежав у нас посеред плоту, бідолаха, мало не захлинувся, бо води на плоту було аж по кісточки, і вона йому весь час хлись-хлись прямо в пику. Не приведи господи!
Далі ваш Вессл заходився відкривати на плоту всілякі тайнички з припасами, отоді й пішла сміхота! Спочатку він роздобув коробку з шоколадом і роздав кожному по плитці. І от ми, значиться, сидимо і обжираємось мокрим солоним шоколадом, а хвиля, як і перше, то одного, то другого у море — хлюп! Потім він знайшов кілька
