Спартак - Рафаелло Джованьолі

Цей наказ дуже налякав жителів Темеси: вони вже передбачали всі небезпеки й злигодні довгої облоги і оточення з моря. Вони гадали, що Красс саме так зробить, і заздалегідь уявляли собі всі жахи голоду.

Спартак скористався з їхнього переляку. Коли правителі міста звернулися до нього за дозволом покинути місто, обіцяючи дати зброю, продовольство і гроші, він відповів їм, що єдиний засіб уникнути жахів облоги й голоду — віддати всі їхні рибальські кораблі і човни. Крім того, послати на берег, де стоїть його кіннота і три піших легіони, всіх корабельних майстрів, які є в місті, і дати їм також скільки потрібно дерева, щоб збудувати невеликий флот і ним переправити військо до Сіцілії.

Міські власті і патриції Темеси погодилися, погодився й простий народ, і незабаром на березі моря сотні майстрів з допомогою багатьох тисяч гладіаторів жваво почали будувати невеликі, але численні кораблі.

Тим часом Красс зайняв позиції, щоб не випустити ворога, і послав гінців до Турії, Метапонта, Гераклеї, Таранта і Брундізія з вимогою прислати якнайбільше машин для штурму. Він добре розумів, що без таранів, баліст і катапульт облог а могла б затягтися надовго.

В цей час, поки один готувався завзято штурмувати Темесу, а другий збирався перебратися до Сіцілії, щоб звідти починати ще більшу війну, Евтібіду весь час гризла нестерпна жадоба помсти. Одного разу вона сміливо, як завжди, сама, блукала римським табором, і їй захотілось оглянути околиці міста, підійти ближче до ворожої варти, щоб дізнатися, чи немає де-небудь легшого доступу до мурів для несподіваного штурму.

Наказавши двом рабиням, яких купила в Таранті, приготувати брунатної мазі, вона кілька днів мастила нею руки, обличчя і шию так, що зовсім стала схожою на справжню ефіопку. Потім, одягшись рабинею і зібравши своє руде волосся під темною широкою. пов'язкою, вийшла одного разу перед світанком з глиняною амфорою в руці з римського табору, ніби рабиня, яка йде по воду. Евтібіда попрямувала до горбів, де височіли стіни Темеси. Місцеві хлібороби сказали їй, що на схилі одного з горбів є джерело.

Удавана ефіопка обережно пробиралася в темряві і, дійшовши до джерела, почула тихі голоси і дзенькіт зброї. Вона зрозуміла, що біля джерела, певно, стоїть когорта гладіаторів.

Тоді вона потихеньку звернула ліворуч і пішла попід схилом, щоб роздивитися це місце.

Пройшовши вже з півмилі, Евтібіда спинилась, озирнулася навколо і в півтемряві світанку побачила серед темної купи дерев якусь будівлю. Вона пильно придивилась і впізнала храм.

Хвилину постояла міркуючи і рішуче пішла до храму, який стояв досить далеко від мурів міста і, мабуть, не був зайнятий гладіаторами.

За кілька хвилин вона підійшла до будівлі. Храм був невеликий, але дуже гарний, увесь з мармуру, побудований в доричному стилі. Евтібіда одразу збагнула, що цей храм присвячений Геркулесові Оліварію і що тут гладіатори не вартують. їхні дозорці були з другого боку на відстані двох пострілів з лука. їй заманулося ввійти всередину.

Храм був порожній, і Евтібіда хотіла вже вийти, коли раптом помітила старика в одязі жерця Геркулеса. Він стояв задуманий, спершись на колону біля жертовника, перед яким височіла прекрасна мармурова статуя Геркулеса з палицею оливкового дерева.

Гречанка підійшла до жерця й ламаною латинською мовою попросила дозволу набрати води з водоймища храму, пояснивши, що вона рабиня одного місцевого землевласника, який при наближенні противників сховався у руїнах храму Януса в одній з сусідніх долин, де зовсім немає води для пиття.

Жрець провів Евтібіду до водоймища і завів розмову про тривожні часи, про згубні наслідки цієї війни, особливо сумні тому, що підупала релігія, яку жрець вважав єдиним джерелом людського щастя. За побожність і щиру повагу старовинних італійських народів до богів Сатурн. Юпітер, Марс, Юнона, Церера, Геркулес, Янус і інші боги завжди були щедрими до італійців, дарували їм свою прихильність і захищали їх. А нині душі багатьох людей розбещені епікуреїзмом, скептицизмом, скрізь поширилася неповага до культів, глузування з жерців, і за цю нечестивість ображені боги насилають на людей заслужені кари. Всі заколоти, війни, убивства, що останні тридцять років роздирають Італію, є не що інше, як ознака небесного гніву.

До стор. 396

Найдужче ремствував старий на сумні наслідки облоги і на те, що гладіатори заборонили вихід з Темеси. Ніхто тепер не приходив приносити жертви, ніхто не міг дати належної десятини й дарів… Зрозуміло, чому це так засмучувало доброго діда: адже кожне принесення жертви закінчувалося бенкетом, а жертви й дари переходили до рук самих жерців.

Очевидно, тоді, як і нині, як і в усі епохи, жрець храму Геркулеса, як і служителі культу всіх епох, усіх релігій, усіх народів, судив про побожність темного, отупілого і обдурюваного народу по кількості приношуваних подарунків. Адже цими подарунками неіснуючому богові жерці вдовольняли своє ненаситне черево.

— Ось уже двадцять днів, як ніхто не заглядав до храму Геркулеса Оліварія, цього бога, якого раніше так шанували лукани та брутти, — говорив зітхаючи жрець.

— Гаразд, я скажу моєму господареві, щоб він заради безпеки його дому й маєтку прийшов принести жертву або принаймні прислав дари великому Геркулесові Оліварію, — калічачи латинські слова, сказала рабиня, удаючи тупу, глибоку довіру.

— Хай захистить тебе Геркулес, добра дівчино, — зрадів жрець і додав: — То правда, що побожність найчастіше знаходить притулок у жіночих серцях. Я сказав тобі, що протягом двадцяти днів ніхто не приходив з жертвами нашому богові. Це не зовсім так, бо два чи три рази сюди приходила з жертвами одна дівчина з війська гладіаторів, мабуть гречанка, благочестива, побожна, дуже вродлива.

Очі Евтібіди радісно блиснули.

— А, — сказала вона згодом, намагаючись приховати своє хвилювання. — То кажеш, з ворожого табору сюди приходить дівчина-красуня?

— Так, озброєна дівчина, з мечем, і обидва рази з нею була негритянка… як ти… але бідолашна німа — їй відрізали язика з наказу господині.

Евтібіда удала, що вжахнулася, потім, помовчавши, сказала, прикидаючись простою і добродушною:

— О" як — навіть у ворогів слід учитися побожності… Мій господар називає їх ворогами. Завтра я знову прийду сюди… до світанку… бо я боюся гладіаторів… І якщо не зможу переконати хазяїна принести дари непереможному Геркулесові Оліварію, то принесу мої вбогі подарунки.

Жрець похвалив її за побожність, обіцяв їй захист Геркулеса і на прощання показав стежку, якою легше було непомітно спускатися і підійматися до храму.

Нічого й казати, з якою радістю сходила вниз зрадлива гречанка. її серце радісно билося: вона знайшла кращого спільника, ніж сподівалася. Продажність і пожадливість жерця впадали в