Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
– Ет, які ж бо ви, – пробувала боронитися Таля. – Не в лисині річ чи в емеритурі. А таки ворожба сповнилася! От що! А ви, мабуть, заздрі, що не вам Зіночка дісталася, тому таке верзете!
– Так, так, – почав знову Бакович, – багато тайн скривають наші гори! Багато дечого незрозумілого стрічається на кожному кроці, що даремно силкуєтеся пояснити собі й знайти йому якусь льоґічну розв’язку. От хоч би таке! Знаєте стару Гафію, що недалеко від вашого пансіону живе? Ту старуху з невеличкої хатини під лісом, що мов живцем скопійована з Ґріммової казки «Гензель і Ґретель». Нічого в неї нема, тільки ця хатина й вузенька нивка на чотири кроки широка, а двадцять довга. От так з копа кукурудзів родиться на ній і два гарбузи й більше нічого. Ви нераз її стрічали, як у лісі збирала хмиз. Кажуть, вона вміє маржину лікувати й градові тучі відвертає. Тямите, панство, цю градову бурю, що пройшла минулого четверга над цілою долиною Рибниці й потовкла все, що було на Косівських полях аж ген поза Москалівку? А в Гафії її кукурудзи, як свічечки, струнко стоять, щодо одної! Сам бачив! Хоч би вам одна грудочка граду торкнулася її нивки – так ні! Ну, і як поясните ви це? – звернувся Бакович до цілого товариства, що цікаво слухало його оповідання.
Була вечірня година, і сонце ховалося вже за обрисами гір.
Всі мешканці пансіону, що проводили тут літо, сходилися вечорами на товариську гутірку на просторій веранді й нераз довго в ніч велася палка розмова під шум Великого Гука, що долітав аж сюди.
А починав її, звичайно, як і сьогодні, Бакович, що оце даремно ждав якої відповіди на кинене ним питання.
– Припадок, скажете, нехай – може, й припадок! – почав він знову. – Бо хто ж сьогодні в ХХ-му віці бавивбися в такі забобони й брав під увагу те, що там темні гуцули кажуть про якусь старуху Гафію. Правда? А однак нераз у тих забобонах скриваються зеренця тієї одвічної правди, яку наші грамотії та книжники розгубили в довгому поході віків і яку так важко нащадкам знову позбирати!
– Ну так, – підхопив Івасюк, – та все ж таки до таких явищ треба підходити з великим критицизмом, хоч які вони нераз інтересні й загадкові. Не перечу, багато тайн довкола нас і в нас самих. Та я особисто не вірю в чудеса! Якщо ота ваша Гафія була би дійсно така чудотворяща і вміла проганяти гради й тучі, то наш «Сільський Господар» давно відкупив би у неї ту тайну і наші агрономи мали би з чим дійсно реальним і хосенним показатися на село, якому соя та пересаджування пшениці вже переїлося!.. І то дешево, думаю, сторгувались би зі старою Гафією! От пачка бакуну, трохи кукурудзів і пляшечка монопольки!.. Більше, думаю, і не заправила би за цю свою штуку! Ще й на додачу зрадила би тайну, чим підкурювати квочку, щоб чубатенькі когутики родилися!.. – додав, сміючись, Івасюк.
– Вам усе жарти на язиці, – сказав спроквола Бакович. – А проте факт остає фактом і нічого не вдієш! Ну, й отой Ілаш, що про нього згадувала Таля. Всі тямимо його. Глянеш – от собі дідуган, з люлькою в зубах, бадік у витертому киптарі, інтересний тип, сказав би, певно, не один з наших фотографів, якщо так Ілаш станув би перед його камерою! Та коли довше спинитися на цих зморшках його засмаленого вітром лиця й глянути в його глибокі, незбагнуті карі очі, тоді ціла стать його набирає иньшого вигляду й перед вами виринає не старий гуцул у драних ходаках і киптарі, а якийсь древній маг, якого зір, здається, ось-ось перед хвилиною блукав ще у безвістях світів, вичитуючи там долю, яка писана тим, що тут по землі свій шлях верстають… Принайменше на мене ціла стать його робила якесь несамовите вражіння і я, признаюся одверто, не дуже радо відважився би стрінутися з ним самотою під ніч біля його дебрі!..
– А я таки відважився, – відозвався з кутка бувший сотник Дашинич, що досі мовчки прислухувався цілій розмові.
Був це товариш Баковича ще з часів визвольної війни. Оба вони і Збруч переходили, і цілу трагедію зазбручанську перебули, і за тухольськими дротами в сусідів гостювали.
Тепер стрінулися тут в косівських горах на літньому відпочинку в пансіоні «Орлина скеля». Повільний, сумовитої вдачі Дашинич рідко коли брав участь в цих вечірніх гутірках, прислухаючись радше загальній розмові, і тільки час до часу кидав яке слово. Так і тепер. Все ж видно, що розмова зацікавила його, бо було пізнати, що хоче і від себе докинути дещо до інтересної теми.
– Таки відважився, – повторив Дашинич, – і то не тільки під ніч, а добре серед ночі самотою відвідати старого Ілаша в його дебрі. Якщо вас це цікавить, так прошу, слухайте – розкажу вам про мою гостину в Ілаша!
– Просимо, просимо! – озвалися голоси присутніх.
– Було це минулого літа, – почав Дашинич, – десь під кінець червня, як, мандруючи горами, спинився я в Криворівні. Може, тиждень провів я там, гостюючи в старого Юзенчука, що то його хата стоїть край гостинця, який веде у Довгополе. Купався я в Черемоші, вигрівався до сонця й любувався красою наших гір. В Юзенчукової невістки захворіла дитина.
На мою думку, був це дифтерит у свому найгострішому виді. Рада в раду, сів старий Юзенчук на коника, дитину – перед себе в бесаги, й повіз до Ілаша. Казали про нього, що замовляти вміє від усякої хвороби й пакости, град проганяє, над громами має владу! Казали, що зимою, як сніги впадуть на гори й заметуть усі плаї і полонини, а медведі засинають у своїх гаврах, Ілаш пропадає на тиждень-два зі своєї хатини. А ходила поговірка, що йде він тоді горі Черемошем до Штефанюкової дебри, де Довбушеві комори. Тільки він один знає плай туди, тільки його закляття відчиняє до
