Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Чарльзе, це що, один із твоїх нападів скнарості? Не забувай, що ти казав мені одного разу про відкритий вагон для туристів у хвості поїзда.
Колись я процитував їй Джина Фаулера[237], який сказав, що гроші — це те, що слід викидати з останнього вагона поїзда, і тепер я про це шкодував. Але ж це журналістське висловлювання належало до часів золотого віку Голлівуду, п’яної розкоші нічних клубів двадцятих років, синдрому Великої Пишноти.
— Але вони мають слушність, Ренато. З цього місця відкривається найкращий у всьому готелі краєвид на П’яту авеню.
Справді, краєвид, якщо вас цікавлять краєвиди, був дивовижний. Мені дуже добре вдавалося привертати увагу інших людей до краєвидів, щоб самому втекти у власні думки. Внизу П’ята авеню виблискувала різдвяними прикрасами й фарами машин, що застрягли в корку між Сімдесятими й Тридцятими вулицями, ілюмінацією крамниць, різнокольоровою, кристалічною, мов клітинки капіляра, що їх розглядають під мікроскопом, пульсуючі клітинки, які наштовхуються одна на одну й швидко змінюють форму. Все це я побачив за одну мить. Я був, наче спритне дівча, яке згрібає всі фішки, поки кулька відскочить назад. Так само було й минулої весни, коли ми з Ренатою їхали поїздом до Шартра. «Поглянь, як красиво», — сказала вона. Я визирнув у вікно, і, справді, краєвид був чудовий. Мені вистачило одного погляду. Таким чином можна заощадити для себе чимало часу. Питання полягало в тім, що ви збираєтеся робити з хвилинами, здобутими завдяки такій економії. Цим усім, я би сказав, ми зобов’язані дії того, що Штайнер називає Свідомою Душею.
Рената не знала, що Урбанович збирається вилучити мої гроші. Проте за рухами її очей я здогадався, що в неї на думці гроші. Її брови часто здіймалися, коли вона думала про кохання, але час від часу погляд ставав надзвичайно практичний, і це мені теж дуже подобалося. Але тут вона рвучко скинула головою й сказала:
— Якщо ти вже в Нью-Йорку, то можеш також зустрітися з кількома видавцями й запропонувати свої есеї. Такстер їх повернув?
— Неохоче. Він досі сподівається видати «Ковчег».
— Атож. Він сам є кожне з тих звірят.
— Він учора дзвонив мені й запросив на прощальну вечірку на «Франс».
— Його літня матуся ще й влаштовує йому вечірку? Вона ж, певно, дуже стара.
— Вона розуміється на стилі. Десятиліттями виводила дебютанток у вищий світ і має зв’язки серед Багатіїв. Вона завжди знає, де є вільне шале для її хлопчика, чи мисливський будиночок, чи яхта. Якщо він втомлений, вона посилає його на Багами або ж на Егейське море. Тобі треба її побачити. Вона кістлява, розумна, спритна й завжди сердито зиркає на мене, бо я невідповідне товариство для її П’єра. Вона стоїть на сторожі грошовитих родин, захищаючи їхнє право впитися до смерті, їхній давній привілей нічого не досягати.
Рената засміялася й сказала:
— Звільни мене від цієї вечірки. Залагодьмо твої справи із заповітом Гумбольдта і їдьмо в Мілан. Я дуже через це переживаю.
— Ти гадаєш, що цей Біферно й справді твій батько? Краще вже він, аніж той дивний Анрі.
— Правду кажучи, я б не думала про батька, якби ми були одружені. Моє непевне становище змушує шукати міцного опертя. Ти скажеш, що я вже була заміжня, проте Кофриць не міг мені дати достатньо міцної опори. А тепер на мені ще й лежить відповідальність за Роджера. До речі, ми мусимо послати іграшки всім дітлахам із «Ф.А.О. Шварца»[238], а я не маю ані цента. Кофриць на півроку затримує виплати на дитину. Він каже, що я маю багатого кавалера. Та я не потягну його до суду і не запроторю до в’язниці. Що ж до тебе, то ти маєш стількох нахлібників, що я не хочу стати однією з них. Хоча я, якщо можу так сказати сама про себе, принаймні дбаю про тебе й роблю для тебе щось добре. Якби ти потрапив до рук тієї доньки антропософа, маленької білявої крутихвістки, ти б незабаром відчув різницю. Вона справжня шельма.
— До чого тут Доріс Шельдт?
— До чого? Ти написав їй записку перед від’їздом із Чикаґо. Я прочитала відбиток у твоєму блокноті. Чарлі, не вдавай святої невинності. Ти найгірший брехун на світі. Хотіла би я знати, скільки жінок ти маєш у запасі.
Мене не обурило її шпигування. Я вже не влаштовував сцен. Наші поїздки до Європи, приємні самі собою, до того ж віддаляли мене від панянки Шельдт. Рената вважала її небезпечною особою, і навіть Сеньйора спробувала дорікнути мені нею.
— Але, Сеньйоро, — відповів я, — панянка Шельдт з’явилася на сцені тільки після інциденту з Флонзелі.
— Тепер, Чарльзе, про той випадок із Флонзелі треба забути. Ви ж не якийсь провінційний міщанин, а письменник, — мовила ця літня іспанська дама. — Флонзелі відійшов у минуле. Рената дуже чутлива до болю, і коли цей чоловік терпів страшенну муку, що, по-вашому, вона мала би зробити? Вона проплакала всеньку ніч, що він пробув коло неї. Він виконує просту роботу, і вас не можна порівнювати. А що ви homme de lettres[239], а він працює в похоронному бізнесі, то вища особа мусить бути толерантніша.
Я не міг сперечатися з Сеньйорою. Якось побачив її вранці, поки вона ще не наклала макіяж і поспішала до ванної, геть невиразна, мов жовта прив’яла бананова шкірка, без брів і вій, і майже без уст. Це жалюгідне видовище так пройняло моє серце, що я більше ніколи не хотів виграти в Сеньйори бодай одне очко. Коли ми грали з нею у трик-трак, я навмисне піддавався.
— Коли йдеться про панянку Шельдт, — сказав я Ренаті у «Плазі», — то найголовніше для мене — її батько. Я б не міг мати любовного зв’язку з донькою чоловіка, який навчає мене стількох речей.
— Забиває тобі голову такими дурницями, — зауважила вона.
— Ренато, дозволь мені процитувати: «Хоча кажуть, що ти живий, ти мертвий. Пробудися і вклади трохи сили у те, що лишилось, інакше воно помре». Це з Одкровення святого Іоанна, більш-менш близько до тексту[240].
Поблажливо всміхаючись, Рената встала й, обсмикнувши міні-спідницю, сказала:
— Ти закінчиш тим, що опинишся у Лупі босий і з транспарантом на кшталт «Де-ви-вікуватимете-вічність?». Заради Бога, подзвони вже цьому Гаґґінсу, виконувачу Гумбольдтової духівниці, і поговори з ним. А на обід навіть не думай мене вести у «Рампельмайєр».
Гаґґінс
