Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

— Ти маєш купити мені смарагд.

— Кім...

— Хоча я народилася в листопаді й мій камінь — топаз, але якщо вже ти сам заговорив про смарагд і...

— Кім, ти про що взагалі?

— Чаку, я не хочу нічого знати з того, що пишуть у твоїй гівняній «Стар».

— Що? Я не про «Стар» хотів сказать. А про «Алкорп».

— А що з «Алкорпом»?

— Нам сьогодні прийшло розпорядження. Компанія згортає діяльність у швидшому режимі, ніж передбачалося спочатку... тобто ніж планувалося.

— Може, скажеш простіше?

— Ми вилітаємо на наступному тижні.

— Ой! От лайно!.. Втім, це ж добре.

— Насправді все так херово.

— Ні. Добре, що у нас уже гараж зібрано. Але скільки ще треба зробити! Хоча, якого біса! Як ти казав? Що не влізає, те просто залишається, га?

— Під словом «ми» я маю на увазі компанію, Кім.

— Справжніх акі в Америці не знайти, тому наїдайся про запас, коли приготую.

— «Ми» — це персонал і екіпаж.

— Треба приготувати дуже смачно, бо це в нас, вважай, остання вечеря, — прости, Господи, що згадую всує!

— Мені треба збирати речі.

— Звісно ж, треба. Ти сміятимешся, коли дізнаєшся, що я саме дивилася на оту бридку фіолетову торбу в кутку.

— Мої речі, весь цей дріб’язок офісний, — не певен, що на все вистачить місця.

— А я ось думаю, чи брати мені джинси. Якраз сьогодні подумала, чи не взяти мені їх. Брати рушники і килимки, певна річ, — це жлобство в стилі гето. Але джинси? Ти ж знаєш, як я люблю свої «Галстони», або швидше, ти любиш, як вони сидять на мені.

— Стільки доведеться залишити...

— Ні, тягти з собою рушники — таки жлобство. Ми ж не в Мочо[308] летимо. Це все одно що брати з собою зубну щітку. А я хочу в Америці почистити зуби новою щіткою. Звучить по-дурному, я знаю.

— О Господи, Кім!

— А зубна паста. У вас в Америці вона гелева, у великих сімейних тубах, з помповим дозатором.

— Я не думав, що дійде до такого...

— У мене буде час зробити зачіску? Отакої, диджей знову крутить Енді Ґібба? Пісня, мабуть, уже на першому місці в чартах? Невже на радіо так легко замовляти пісні?

— Кім...

— Добре, можна й без зачіски, але якщо я в літаку матиму вигляд божевільної — винен будеш ти. Тож ліпше замов за мене слівце.

— Окей, Кім, окей.

— Раніше, ніж мене заверне митниця.

— Кім!

— Господи Ісусе, ти справжній майстер розповідати новини. Добре хоч ніхто не скаже, що ми втекли, як коханці.

— Що ми...

— Простирадла беремо чи залишаємо?

— Га?

— Від них ніякої користі, їй-бо.

— Вони не...

— Всі білі, крім єгипетської бавовни, лишаємо. А он ту беремо, ти мене чуєш? Якщо подумати, то й твої речі краще мені зібрати: ви, чоловіки, все одно не вмієте збиратися.

— Це все ваш Менлі винен. Це він усе руйнує... усе це...

— Тобі треба забрати габардинові штани, а ось карибські костюми не варто. Ще не вистачало, щоб твої в Америці подумали, що їхній син став соціалістом.

— А тепер...

— І он ту блакитну сорочку — для виходів на танцюльки. В Арканзасі є «Студіо 54»[309]?

— Я не їду в Арканзас. І не збирався туди повертатися.

— А, окей. Тоді хоч куди. Ха, я мало не сказала: «Головне, щоб ми були разом», — але згадала, що саме цю кляту репліку чула того тижня в кіно. А може, в «Далласі». Ти гадаєш, у «Далласі»? Памела Барнс цілком могла бовкнути таке.

— Справжнє пекло, наче вивід військ. Я сказав Джекменові: «Послухай, довбойобе, це ж Монтеґо-Бей, а не Сайґон».

— Чи варто повідомити в мою ювелірну крамницю? Я ж не звільнилася, а просто перестала приходити.

— Вони, бачте, замовили чартер.

— Пішли вони к бісу. Або, як ти кажеш, к чорту їх. Я на’іть не кинула, а просто припинила ходити на роботу, пам’ятаєш? Ти тоді вирішив, що це буде кумедно...

— Замовили довбаний чартер, наче планується повітряна евакуація.

— ...то тепер я їм точно нічого не казатиму. Чартер? Доведеться потерпіти інших дружин на борту, але к чорту їх. Правильно? Мені подобається, як ти кажеш «к чорту їх».

— Кім...

— Ще стільки справ. Просто не віриться, що ти ось так звалив на мене таку новину. А вони — ось так — на тебе.

— Кім...

— Та нічого, буде як буде. А коли...

— КІМ!

— ЩО?!

— О, мала... Манюня, між нами було щось неймовірне, але...

— Що?

— Я тобі вишлю трохи грошей, скільки треба, все, що тобі треба.

— Що?

— Можеш жити тут скільки заманеться. За будинок заплачено до кінця року.

— Що?

— Я подумав... Тобто справді. Було неймовірно, справді неймовірно, але ти ж не думала серйозно, що...

— Що?

— Ти ж знала. Тобто ти ж знаєш, що я не можу... Мала...

— Добре, евакуйовуйся без мене. Залиш квиток, щоб я приїхала в Америку з заднього входу. Мені якось байдуже. Байдужісінько.

— Манюня, я не...

— Прокляття! Годі казати «манюня» і поясни все до ладу.

— Та я вже п’ять хвилин тобі пояснюю.

— Що? Про що ти, Чаку? Га?

— Що ти не... Ти... ти зі мною не їдеш.

— Я з тобою не їду?

— Так, не їдеш. Тобто ти мала б це знати.

— Мала б це знати? Добре, я мала б це знати. Хоча ні, скажу, як ти: «Я мала б це знааааатиии».

— Господи Ісусе, Кім, — плита!

— Я мала б це знати.

— Кім!

Він проштовхується повз мене і вимикає плиту. Скрізь дим. Я бачу лише його спину, а кругом клубочиться дим; він ніби йде з його вух, як у мультику про Кролика Баґза Банні.

— Що смішного? Чого ти регочеш?

Кім. Кім. Кім, ти мала б це знати!

— Перестань, хай тобі, з мене сміятися. Господи, Кім, я ж навіть обручки не знімав. Навіть не розумію, як ти могла подумати, з чого ти взяла, що... Ти ж зависала в «Мантані». А всім відомо, що це за місце. Усім.