Комедії - Жан Батист Мольєр
Арган. Ого! Я й не думав, що моя дочка така вправна учениця; гляньте-бо, як співає з першого читання і не помиляється.
Клеант.
Моя коханая Філісо,
Невже ж та правда, що Тірсіса
Чекає щастя неземне,
Що в серці він твоїм живе?
Анжеліка.
О, критись більше не здолаю…
Тірсісе, я тебе кохаю!
Клеант.
О слово щастя, слово раю!
Ще раз скажи, ще раз промов,
Щоб я почув те слово знов…
Анжеліка.
Тірсісе, я тебе кохаю!
Клеант.
Ще раз, Філісо, ще, кохана…
Анжеліка.
Кохаю я…
Клеант.
О, безнастанно
Кажи, кажи… хоч сто разів,
Щоб чув я звук солодких слів!..
Анжеліка.
Вір, Тірсісе, я кохаю…
Я люблю тебе без краю!
Клеант.
О боги й королі, ви світ і всі народи
Під берлом маєте своїм, —
Не може щастя ваше зроду
Зрівнятися тепер з моїм!
Та думка темна серце крає:
Розрадника передчуваю…
Анжеліка.
О, він мені — як чорна хмара!
Ненавиджу його і я…
Його присутність — смерть моя!
Найтяжча кара!
Клеант.
Проте ваш батенько дає йому надію…
Анжеліка.
Ні, краще смерть собі я заподію,
А з нелюбом не стану під вінець.
Якщо не ти — життю кінець!
Арган. А що ж каже батько на все це?
Клеант. Він не каже нічого.
Арган. Та й дурний же той батько, що слухає таке безглузде базікання і нічого не каже!
Клеант (хоче співати далі).
Моя кохана…
Арган. Ні, ні! Досить! Ця комедія дає дуже поганий приклад. Пастух Тірсіс — зухвалий хлопчисько, а пастушка Філіса — безсоромниця, якщо говорить такі речі в присутності свого батька. (До Анжеліки). А покажіть-но мені ноти. Стривайте, стривайте, а де ж ті слова, що ви їх співали? Тут же самі тільки ноти.
Клеант. Хіба ж ви не знаєте, добродію, що останнім часом винайшли спосіб писати й слова нотними знаками?
Арган. Чудово! На все вам добре! Прощавайте, добродію! Ми б легко обійшлися і без вашої зухвалої опери.
Клеант. Я сподівався вас розважити…
Арган. Дурницями не розважають. А ось і моя дружина!
ЯВА 7
Беліна, Арган, Анжеліка, добродій, Діафуарус, Тома Діафуарус, Туанетта.
Арган. Кохана моя, ось син добродія Діафуаруса.
Тома Діафуарус. Пані, небо справедливо вчинило, настановивши вас за другу матір, бо з вашого обличчя видно…
Беліна. Добродію, я в захваті, що маю честь вітати вас у себе.
Тома Діафуарус. Бо з вашого обличчя видно… бо з вашого обличчя видно… Пані, ви мені перебили посеред фрази, і я забув, що далі…
Добродій Діафуарус. Тома, ви договорите іншим разом.
Арган. Друже мій, як шкода, що ви не прийшли сюди раніше.
Туанетта. Ах, пані! Ви багато втратили, пропустивши другого батька, статую Мемнона та квіточку, що зветься геліотропом!
Арган. Ну, донечко моя, тепер подайте руку цьому паничеві і заприсягніться, йому на вірність, як майбутньому вашому чоловікові.
Анжеліка. Тату!
Арган. Ну, що «тату»? Що там іще?
Анжеліка. Благаю вас, не поспішайте! Дайте нам принаймні хоч якийсь час, щоб познайомитись як слід; нехай у нас зародиться та взаємна прихильність, без якої не може бути Щасливого шлюбу.
Тома Діафуарус. Щодо мене, панно, то в мені вона вже зародилася, і мені нема чого довше чекати.
Анжеліка. Але я не поспішаю так, як ви, добродію, і повинна вам сказати, що ваші гарні якості ще не справили на мене великого враження.
Арган. О! Гаразд, гаразд, усе це встигне з’явитися свого часу, коли ви поберетеся.
Анжеліка. Ах, таточку, благаю вас, дайте мені час подумати! Шлюб — це пута, і їх не слід надівати силою на серце. Якщо цей добродій — людина. шляхетна, він і сам, звичайно, не захоче одружитися з дівчиною, що віддалася б йому не з своєї волі.
Тома Діафуарус. Nego consequentiam[7], панно; я можу бути шляхетною людиною, а проте з подякою прийняти вас із рук вашого шановного батька.
Анжеліка. Негідний спосіб — примусити кохати себе силою.
Тома Діафуарус. Нам відомо з книг, панно, що за давніх часів існував звичай викрадати наречених з рідної оселі для того, щоб не здавалося, що вони з власної волі потрапляють в обійми чоловіків.
Анжеліка. Давні часи, добродію, — то давні часи, а ми — люди сучасні. Прикидання — річ зовсім зайва за нашої доби, і, коли шлюб нам до серця, ми любісінько виходимо заміж і з власної охоти. Потерпіть трохи; якщо ви мене любите, добродію, ви повинні бажати всього того, чого бажаю і я.
Тома Діафуарус. Так, панно, але оскільки це не шкодитиме інтересам мого кохання…
Анжеліка. Але найвищий доказ кохання — це покора перед волею того, кого кохаєш.
Тома Діафуарус. Distinguo[8], панно! У тому, що не стосується володіння коханою істотою, — concedo[9], але в тому, що стосується, — nego[10].
Туанетта (до Анжеліки). Даремно сперечаєтесь. Цей добродій зовсім недавнечко закінчив школу, і вам за ним однаково не угнатися. Навіщо й справді опинатись і відмовлятись від слави зробитися членом медичного факультету?
Беліна. Чи не запав їй часом хтось у голову?
Анжеліка. А коли б і так, пані, повірте, що це цілком могли б дозволити і здоровий розум, і чеснота.
Арган. Нічого казати! Добру ж роль я в цьому граю!
Беліна. Коли б я була на вашому місці, мій друже, я б не силувала її виходити заміж; я знаю, що б я зробила.
Анжеліка. Я знаю, що ви хочете сказати, пані, знаю також і всю вашу добрість до мене; але, можливо, поради ваші не будуть такими вдалими, щоб їх послухатись.
Беліна. Звичайно, такі розумні й такі доброчесні дівчата, як ви, нехтують покорою й слухняністю перед волею своїх батьків. Це було добре за давніх часів.
Анжеліка. Обов’язок дочки має свої межі, пані. Ні розум, ні закони не вимагають від нас, щоб ми підкоряли йому все без винятку.
Беліна. Тобто ви тільки й думаєте про шлюб, але волієте вибрати собі чоловіка на свій смак.
Анжеліка. Якщо мій батько не хоче віддати мене за того, хто мені подобається, я благатиму його принаймні не силувати мене йти за того, кого я не можу кохати.
Арган. Панове, прошу пробачення за цю прикру сцену.
Анжеліка. У кожного, хто бере шлюб, є своя мета. Щодо мене, то я хочу мати чоловіка тільки для того, щоб ціле життя моє щиро й віддано його кохати; а через те, признаюся вам, я ставлюся до цього з певною обачністю. Є багато дівчат, які виходять
