Пекло на землі - Віталій Юрченко
– У вас мильний погляд на шахтаря. Це ж первоцвіт пролєтаріяту. Від їхнього імені влада існує, вони репрезентують найголовніші посади в уряді.
– Не говоріть, бо це брехня. Їх так болить голова за владу, як… Набавте їм карбованця-другого на день, підвезіть на шахти дешевої горілки і садовіть на пролетарськім троні бодай турецького султана чи американського льорда, – вони з однаковим захватом за чаркою гукатимуть «Хай живе».
– Не можу вірити такій духовій порожнечі шахтаря. Та ж пишуть про першоклясну організованість, свідомість і дисципліну серед робітництва Донбасу. Таж там усюди по дільницях клюби, бібліотеки, культробота…
– І це брехня. Я був і бачив те організоване життя. У самій масі робітництва не то клюбів, а навіть житлових помешкань путніх для робітників нема. Тіснота, гидота й бруд, а про культроботу шкода й мови. Та, власне, робітник потреби в ній ніякої не відчуває. Нема в нього ні часу, ні охоти: 10 годин у штольні, 8 спати, а 6 у кабачку чи, по-інтелігентному, в буфеті. Отам проходить вся організованість та культробота. Не чути там, щоб шахтяр потрібував книжки, клюбу. А як закрили були під Сталінградом кабачки, пролетарі одноголосно страйком відповіли. Оброблений політично лише той, хто фізичної роботи в штольні не провадить й більший час вештається по конторах, далеко геть від шахти. Там, правда, клюби є, книжки читають, бо в них і час найдеться, і потреба прочитати якісь тези, щоб темним шахтарям баки забивати…
У такій розмові доїхали до Помошної. Наш тендер зупинився просто вартового. Ми скочили поза вагони, а вартовий услід нам «пах». Згарячу забіг я в довгу валку вагонів, відбившись від товариша. В темряві довго блукав по рейках, відгадуючи, яка з них на Балту.
На щастя, потрапив добре і за семафором вчепився на той сам поїзд. Уже сіріло, як він прибув на Любашівку і тут став. Очікувати чергового поїзду удень на станції небезпечно.
Я вирушив навпростець пішком. Йшов цілий день шмалко, піднесено, відмірявши добрих 80 кільометрів. А пізнього вечора, нестримний щастям-радістю, обіймав рідних, сина…
IV РІДНИМИ СЕЛАМИ Й СТЕПАМИ
Зустріч була і радісна, й тяжка.
– Боже! Що вони з тебе зробили?! На десять літ постарівся! – вжахнулася дружина.
Мати не пізнала, чи з несподіванки чи з переляку. Синок і привітатись не хотів.
– Не бійся, синку! Це дядя, рідненький дядя, – запевняли його всіма аргументами, однак він не хотів виявити до мене ні найменшого родинного почуття.
Не легко було представлятися свойому синові як дядя, хоч би й рідний, та інакше бути не могло: коли б він з дитячою отвертістю сусідам похвалився, що був татко, моментально дійшло б до вух ГПУ, і родичів потягнули б.
У хаті не знали, як гостя приймати, що раніш – чи готувати їжу, чи розпитувати, чи вживати засобів застороги. Не доведи, Господи, доброму чоловікові в таких умовах гостювати! Плакали й тішились, жахалися, зітханнями-сльозами теплили мою розповідь та раділи, що живий вирвався з пекла.
Оповідав до ранку. Щоб не попастися в лабети Чрезвичайки в рідній хаті, з-перед очей родини, я перейшов на поле. Серед високих соняшників зіп’яли мені курінь, і я, нехай би не востаннє, смачно-здорово заснув серед вільної природи, на власнім полі, на рідній землі…
Прокинувся опівдні. Коло мене сидів тесть.
– Що ж на селі нового, доброго, розказуйте,
– Нема тепер добра на радянськім світі. Скрізь біда нескінченна. Душать соціялізмами. Ще не скінчився землеустрій, почалась контрактація; нею завели справжню панщину: ніде нічого ні купити, ні продати – все держава по твердій ціні за безцін загарбує і спекулює гірше, як найбільший колись Мошко-жмикрут: восени збіжжя забирала по 65 коп. – 1 карб., а весною пуд житнього борошна продавала по 4 – 5 карб.; годує господар свинку чи теличку, то вже не вільно йому зарізати та скористати, а здавай по твердій ціні. На все, що йде від селянина, з села, тверда ціна, а що до села приходить, то луплять сімдесяту шкіру; за зерно платять 50 коп. – 1 карб., пуд найдорожче, а прийде чобітки купити чи щось з одежі, то кооператива 100 – 150 пудів[81] збіжжя за них дере. Млини позачиняли, мелеться лише за картками і більше 20 пудів зерна на рік не змелеш, а пшеничного зерна от вже більше півроку, як заборонили на камінь пускати. Податки подвоїли; ось учора принесли податковий лист на 78 карб.
– Так скоро? Ще врожай на пні, а рахунок підносять?! Як вони вгадують, де скільки вродить?!
– О, вони всевидющі й всезнающі. Сидять у Москі, а бачать, що в мене на сіножаті посіяне, і скільки пудів десятина видасть. Я ще в травні читав брошурку, у якій сказано, що в нашому районі десятина жита цього року дасть 75 пудів урожаю. За цим московським Соломоном і розкладку зробили. У податковому листі стоять нові об’єкти оподаткування: маєш пару вуликів – оплати додатковий прибуток; повіз два рази фіру – сплати побічний заробіток; розплодив новий десяток курей – плати додатки за інтензивне господарство; на коні, корови, вівці/свині податок збільшили до того, що не один господар мусить шкапину продати, щоб лише податок за неї заплатити. Словом, дубасять-обкладають, що тільки в очі кинеться.
– Так-так, уходять в курс сільського господарства. А щось жнива затягнулися цього року.
– Народ не квапиться.
– Та ж зерно сиплеться.
– Хай сиплеться – не шкода. Селянина це мало проймає, у вуха води набрав. Більше з поля збере – більше з нього здеруть. А робити на когось годі. Колись село жило землею, за аренду на ножі стинались, десятинка ставала за трагедію в родині, а тепер?.. Оце прийдеш до сільради й чуєш: «Здаю дві десятині, не хочу обробляти, хай комісарі хазяйнують». Селянин добровільно здає землю, свою дідівщину, здає частину самого себе, бо земля-праця, замість радости й достатку, руйнацію, могилу, Соловки йому торує. Не той став селянин. От жнива в розпалі,
