День гніву - Юрій Косач
В засаді[499], поділяв Корсакові погляди, їдучи на Пиляву: з таким військом не те що Хмельницького, а й султана можна було б знести, коли б не безглузда гризня між реґіментарями.
— Co panek, to hetmanek[500], — казав Януш Корсак, — від св. Варфоломія взявши, тільки й діла, що безконечні наради, хто буде вождем. Фірлей собі тягне булаву, Ярема — собі, а Конецпольського й Заславського ніхто не слухає, з Остророга в очі глузують. Віриш, фратре, з тієї пихи й привати були б роз’їхались з-під Глинян, щойно під Чолганським Каменем взялись за розум, і то лиш тоді, коли почули, що Хмельницький виступив з Паволочі… Три дні княжата сварились за владу, три дні пили, чотири дні міркували, чи бити, чи вертатись до домів, а тим часом Хмель присунув сто тисяч на пилявецькі поля…
— Вічна та вельбучність княжат, тільки шкода Короні…
— Мати Божа, ще й у такий час… Безкоролів’я… Кругом круки, галіччя… Та й у самій волості неспокійно…
Крізь мжичку й туман, скрізь гул п’яного обозу й гул бубнів-тулумбасів рвались хрипкі тривожні слова. Аж брат Домінік здригнувся, відмовив «Отче наш».
— Сюди поприходили, мов на бенкетування, зо злотим посудом, в пурпурних ридванах із золотими вузлами, віриш? Кожний найменший товариш чотири села заставив, аби зрівнятися з княжатами, збруя на конях пашить від клейнодів, у мальвазії гаремниці купаються, віриш, що найрозпусніші повії із Львова й Любліна, в шатрах столи ломляться від фазанів і диких козуль, гай-гай, такі ми обтяжені Церерою, Венерою й Бахусом, що тільки спросоння нагадаємо собі про Марса… А за тим усім — трухлінь і гнилизна… У Варшаві чернь бунтується… Під Краковом у солярнях заколоти… вішання не поможе… Хам хама чує… та чи чують той сопух мертвеччини пани, так бундючно повбирані?.. Мало того Хмельницького знести й повезти в клітці, треба нарешті помислити про направу Речі Посполитої… Диму немає без вогню, брате…
— Не направляють дім, коли горить, ротмістре, — посміхнувся брат Домінік, — перше гасити треба. Найпершая річ — приборкання української гідри, друга річ — вибір доброго короля, а третя річ — направа… Поки гідри не знесемо, інших мислей не маю… Я її власними очима бачив, я не її меча вжахнувся, ротмістре, а чумного духу… Того холодного розуму її, що з ним іде по володіння світом, того відсвіту пекельної душі…
«А ти не пекельна душа? — посміхнувся Корсак про себе. — Очі свердлить попам, руки рубав…» — і сказав:
— Може, й твоя правда, брате. З України йде ця чума. Це вже не лиш за віру війна, гай-гай, це вже війна за володіння світом… Того ніхто з нас по суботівському посесорові не сподівався, а дивись — хоче королів садовити, нові закони проголошувати…
— Не проголосить; це останній його час, так нам допоможи, Боже…
Така віра в цьому ченчикові. Може, він більше, ніж Корсак, збагнув, як і князь Ярема збагнув, що краще умерти, не жити в цій вітчизні, коли б мало панувати над нами гільтяйство.
— Чув ти, брате, що княжна Петронелля Четвертинська віднайшлася й де?.. Хто б угадав — у гаспида Кривоноса за товариша… Олександер Четвертинський у Хмельницького, старий Четвертинський пише уклінні листи до гільтяя…
— Чи мало їх таких?
Хмуро поник головою брат Домінік.
— Четвертинські — не одні, підле кодло, а Немирич, староста овруцький, а Теодоровичі-Богуни, а Хмілецькі, Семигіновські, Стеткевичі, Виговські, Креховецькі?.. Хмельницького іменують спасителем своєї вітчизни. Це не якісь там побережники, різуни… люди старої крові… їх то всіх цькує Хмель на нас…
— А може, й вони цькують Хмеля, — посміхнувся гірко Корсак, — не сила-бо одній людині роздмухати таку пожежу… Або ж, або ж…
— Що, ротмістре?..
— Або ж повірю і я, що ця людина надлюдської сили…
— Диявол він і його знесемо.
— Амінь.
Але брат Домінік, давно перейшовши грані любові й ненависті, таки бачив, що Корсак знітився. Може, не міг він подолати душевної туги; мовчав, але видно було, що терпить. Домінік осяювався холодною радістю, надіючись на відплату, і так прагнув влади, що одна мисль про неї відміняла його, а Корсак дедалі темнішав від чорної нудьги. Цієї порани своєї гордості, зазнаної від панни, такої далекої вже нині від нього, не міг забути. А може, ще іноді вкрадався до нього ще важчий сумнів, ніж той, з яким дивився на цей барвистий похід бундючної шляхти, — чого варте це все?..
Проте був лиш воїном і в шквар, чи в студінь, в певності тріумфу чи в безнадійності, як недавно під Костянтиновом, сповняв свій обов’язок.
Їзда наперла, роз’єднала друзів. Ці вельбучні гевали на коштовних аргамаках, в свіченні діамантів і золота, навіть не хотіли глянути на такого підло вирядженого, як Корсак, дарма що не встигли ще й понюхати пороху.
— Того цілого заходу не потрібно, канчуками їх розженемо, гільтяїв…
— Ви не знаєте, мості пани, який то вже між хамами страх, яка то тривога…
— Тільки з поля збити, а решту довершить челядь.
— У колодках приведемо Хмеля!..
Проїздили, видзвонюючи срібними наусами й морхами[501], вимахуючи шестоперами й буздиґанами («Со panek, to hetmanek», — посміхнувся Корсак), п’яно пашіли, реготались — юрба безжурних гевалів, у раюванні, у похміллі, як у Кракові чи в Уяздові, аж Корсакові підступило до горла: собача ваша кість, мочиморди, фазаножери, периноспали, Епікурова чередо!.. Побачу я вас у полі, півнячі гребені, як потрусите штанями!..
П’яно перлись у темінь, у мжичку, високо присвічували їхнім ридванам доїжджаючі й псарі смолоскипами: живиця стікала в болото, вітер жадібно схоплював полум’я, в півтемені гризлись, іржали коні, тремтячи від студені, валила пара від них, а валками — непроглядними, забрьоханими, п’яними валками — в палахкотінні лучин гримів обоз.
Корсак відбився на узбіччя зо своїми двома панцерними. Стояв кінно в перемоклій опанчі, й повз нього котились, виринаючи з мряки, ридвани, де верещали дівки, сопіли вельбучні вельможі, що через тучність не могли сісти на коня, йшла піхота, чалапаючи по болоті, їхали карети, фургони.
У тумані, що стояв густий і сірющий, тремтіли вогні. Видавалось, що там, на видноколі, розкинулось велетенське місто й вивалило свої ґелюхи — сокотливі гамірні вулиці й майдани.
Плохий піхотинець топтався при дорозі, прив’язуючи мушкета до вилок. Був русявий, кріпкий, мабуть, з ланових полків. По лобі, по щоках йому стікала вода. І кляв у песячу кість цю негоду й цей похід, мабуть, сам із курпівських кметів, а тепер відбився від хоругви.
— Добре ж то панам у ридванах, на аргамаках, а ти, Мацьку, міси болото…
— Що ж то за Мацько такий? —
