Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

— Боже, боже, — сказав я, — де ж справедливість?

— До справедливості світу, — відказав Мацько (гей, та він-бо не дурний!), — треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.

— Гроші... гроші... — прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував — присів біля мене.

— То, кажеш, книжки будете друкувати... А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

— Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? — підвів я голову.

— А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем — я його знаю, — щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені...

— Давай золотого — скажу Юрієві.

— Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, — Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. — Я лиш аби жити... Ні райцею, ні лавником ніколи не стану — для цього треба мати п'ять тисяч золотих нерухомого майна і... і перейти на латинство...

Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно — ось піди, візьми, зроби... Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.

— Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?

— А в чорта! — зареготав Мацько.

— Знаєш що, Патерностере, — сказав я, коли той перестав сміятися, — іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з'їсти й випити.

...Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим — то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п'яний — за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип'єш, а Патерностер приніс дорогого — іспанського аліканту, любить випити за чужі, — я зовсім не був п'яний, і це відбувалося насправді.

Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:

— Най мене чорт візьмеї Таж і не всіх православних за ніщо мають!

І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:

— Я готов тобі служити.

— Навіщо мені слуга? — спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. — Я сам готовий служити — за шмат хліба.

— Навіть чортові?

— Тьху на тебе, я ж християнин, богові належу! Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.

— Ти про біблійного бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи богом сумління? Якщо про

біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по-твоєму, чинить добро, а чорт — зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником бога? Зрештою, сатана — ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана — любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, бог доручає катівську роботу чортам... Ви молитесь богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі... Тепер про бога, якого вигадало людське сумління. Того бога нема — це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно — за вірну службу й за душу.

Я дивився на нього перестрашеними очима — панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління — той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній бог — у спілці з чортом... То навіщо мучитися вірою у божу справедливість, коли її не існує, а чорт все-таки може щось дати людині...

— Хто ти? — спитав я. — І звідки все це знаєш?

— Я — чорт. І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги...

Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з-під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха — я побачив роги! — і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.

— Запам'ятай мій одяг, — промовив чорт. — Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, — він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. — Давно почалося, Антоху...

Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:

— Щезни!!

І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.

— Ти мене кликав, Антоху?

— Та ні... Ні... — прошепотів я. — Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.

Розділ третій

ПРОКАЗА[13]

Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине.

П. Гольбах

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини, капуцини і францисканці пророкували кінець світу в зв'язку з тим, що Ягеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зигмунта Вазу — сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.

Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек — поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, — виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, — проказу.

Ім'я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці —