Жінка у білому - Вилки Коллінз
Я спробував виграти час, почав її розпитувати — оце і все, що я зробив.
— А ви певні, що ваша лондонська подруга прийме вас о такій пізній порі? — спитав я.
— Цілком певна, але тільки пообіцяйте, що залишите мене саму, коли я захочу; пообіцяйте, що не будете мене зупиняти, перешкоджати мені. Ви обіцяєте?
Вимовляючи ці слова, вона підійшла зовсім близько й несподівано, з якоюсь скрадливою лагідністю, поклала мені на груди руку — тонку, холодну, — я відчув це, коли відвів ту руку своєю. Не забувайте, я був молодий, а рука, що торкнулася мене, була рукою жінки!
— Ви обіцяєте?
— Так.
Одне слово! Коротке й звичне для кожного, повсякденне слово. Але я й нині тремчу, згадуючи його.
І ми разом попрямували до Лондона, я і жінка, чиє ім'я, чия вдача, чиї злигодні й плани й сама поява біля мене були незбагненною таємницею. Чи не сниться мені все це? Чи це я — Волтер Гартрайт? І це та сама звичайнісінька, нічим не примітна дорога, якою по неділях прогулюються лондонці? Невже тільки годину тому я покинув затишну, охайну материну оселю?
Я був надто схвильований, приголомшений, та ще й якась невиразна туга стискала серце, не давала заговорити до моєї дивної супутниці. Знов її голос перший порушив мовчанку.
— Хочу вас щось запитати, — зненацька озвалась вона. — Чи багато у вас у Лондоні знайомців?
— Так, багато.
— І титулованих осіб теж багато?
В запитанні звучала неприхована підозріливість. Я барився з відповіддю.
— Є й такі, — відказав я нарешті.
— А багато... — вона зупинилась і запитливо подивилася мені в обличчя. — Багато серед них баронетів?
Надто спантеличений, я відповів запитанням на запитання:
— Чому ви про це питаєте?
— Тому що сподіваюся, заради власного спокою, що з одним баронетом ви таки незнайомі.
— Ви назвете його мені?
— Я не можу... не смію... я сама не своя, коли його згадую! — заговорила вона голосно й гнівно і потрясла, мовби комусь погрожуючи, худим кулачком, а тоді раптом отямилась і додала, вже пошепки: — Скажіть мені, кого з них ви знаєте?
Щоб вона не хвилювалася через таку дрібницю, я назвав троє прізвищ: двох батьків родин, чиїх дочок я вчив малювати, й одного нежонатого, що якось узяв мене в плавання на свою яхту, аби я поробив для нього замальовки.
— Хвалити бога, ви не знаєте його, — сказала вона, полегшено зітхнувши. — А самі ви — титулована особа?
— Зовсім ні. Я простий учитель малювання.
Не встигла відповідь (не без домішки гіркоти, здається) злетіти з моїх вуст, як вона схопила мене за руку з квапливістю, притаманною всім її рухам.
— Не титулований! Проста людина! — повторила вона сама до себе. — То я можу довіритися йому!
Досі я, шкодуючи супутницю, стримував свою цікавість, але тепер вона взяла наді мною гору.
— Мабуть, ви маєте поважні підстави нарікати на деяких вельможних панів, — сказав я. — Напевне, баронет, якого ви не хочете назвати, заподіяв вам тяжке зло? Чи не через нього ви опинилися тут, одна, глупої ночі?
— Не питайте мене, не змушуйте говорити про це! — відказала вона. — Зараз я просто не можу про це. Мене жорстоко скривдили, заподіяли мені страшне зло. Будьте ще добріший, ніж ви є, — йдіть швидше й не говоріть до мене. Я так хочу заспокоїтись, коли б тільки заспокоїтись!
Ми знов заквапилися вперед, і близько півгодини жодне з нас не зронило й слова. Час від часу я лише крадькома позирав на супутницю. Вираз її обличчя не мінявся: міцно стулені губи, насуплені брови, напружений і водночас відсутній погляд, спрямований вдалину.
Завидніли перші будинки; ми підходили до нової методистської школи, коли обличчя її проясніло, й вона заговорила знов.
— Ви живете в Лондоні? — спитала вона.
— Так. — І, подумавши, що, може, вона розраховує на мою допомогу в майбутньому й що слід попередити її про мій від'їзд, я додав: — Але завтра я їду звідси на якийсь час. Поживу трохи в селі.
— Де це? — спитала вона. — Північ, південь?
— На півночі, Камберленд.
— Камберленд... — вона з ніжністю повторила цю назву. — Ох, і я залюбки поїхала б туди! Колись я була щаслива в Камберленді.
Я знову спробував підняти запону, що розділяла нас.
— Мабуть, ви народилися в чудовому озерному краї? — спитав я.
— Ні, — відповіла вона. — Народилась я в Гемпшірі, та колись ходила трохи до школи в Камберленді. Озера? Не пам'ятаю ніяких озер. Але там є село Ліммерідж і маєток Ліммерідж. Я б хотіла побачити їх знову.
Тепер настала моя черга зупинитись. Я так і завмер, вражений. Те, що моя дивна супутниця мимохіть згадала маєток містера Ферлі, просто приголомшило мене.
— Хтось гукав нас? — запитала вона, злякано оглядаючи дорогу в обох напрямках, щойно я зупинився.
— Ні, ні, але ви назвали Ліммерідж. Кілька днів тому я чув про нього від людей із Камберленду.
— Ах — не від моїх людей!.. Місіс Ферлі померла, й чоловік її теж. А їхня дочка, напевне, досі вийшла заміж і десь поїхала. Не знаю, хто тепер живе в Ліммеріджі. Я люблю всю цю родину, пам'ятаючи місіс Ферлі.
Здавалось, вона хоче ще щось додати, але в цей час ми вийшли до застави. Вона стисла мою руку, стривожено вдивляючись у ворота...
— Сторож не бачить нас? — запитала вона.
Але сторож не виглянув. Більш нікого не було поблизу, коли ми пройшли через ворота. Коли вона забачила попереду газові ліхтарі й будинки, то розхвилювалась, розтривожилася ще дужче.
— Ось і Лондон, — мовила вона. — Ви ніде не бачите кеба? Я стомилась. Мені страшно. Я хочу сісти в кеб і поїхати.
Я пояснив їй, що, коли дорогою нам не трапиться порожня коляса, то треба дійти до стоянки кебів, і спробував знов заговорити про Камберленд. Але намарне. Думка про те, щоб зачинитися в кебі й поїхати геть, цілком заволоділа нею. Ні про що інше вона не могла ні говорити, ні думати.
Ми небагато й пройшли, коли побачили кеб — він зупинився попереду, за кілька
